національний музей
тараса шевченка

укр рус eng

Шевченко Тарас. Михайлівський Золотоверхий монастир у Києві (акварель, 1846)

Автор

Шевченко Тарас Григорович (?) 

 

Назва

«Михайлівський Золотоверхий монастир у Києві»

 

Рік виконання

квітень – вересень 1846

 

Місце виконання

Київ (див. відповідну статтю)

 

Техніка, стиль, епоха

Папір, акварель

 

Історія створення

1846 Шевченко і Сажин (див. відповідну статтю) розпочали спільну працю над альбомом «Виды Киева» (?). Про це – у спогадах О.Афанасьева-Чужбинського (див. відповідну статтю). Альбом не було закінчено. Київські краєвиди вилучили у Шевченка разом із папкою малюнків під час арешту. Побутувала думка, що вони зникли. Місце знаходження багатьох із них не відоме й до тепер.

 

Мистецтвознавчий аналіз

На акварелі зображено архітектурний ансамбль Михайлівського Золотоверхого монастиря (?), заснованого 1108 року князем Святополком у хрещенні – Михайлом. Обраний художником діагональний ракурс дозволяє побачити головні споруди монастиря: дзвіницю на першому плані  ліворуч, Михайлівський собор – у центрі композиції, баню трапезної церкви – праворуч над деревами. Твір виконано з території сучасної Михайлівської площі.

 

Місце збереження

Оригінал не зберігся, відомий за фотографією. Київ, Національна бібліотека України ім. В.І.Вернадського (?)

 

Примітки

Частина альбому «Виды Киева», яка збереглася, – розпорошена по різних закладах. Сажин зберігав окремі твори поета-художника, поставивши на деяких із них свій підпис. З часом вдалося повернути авторство Шевченка ряду творів попри наявність на частині з них підпису поетового друга. Проведення художньої експертизи не можливе через відсутність оригіналу. Проте, низка прикмет творчої манери Шевченка виразно проступає навіть на чорно-білій фотографії. Так, подібне світлове та композиційне розв’язання характерне й для інших краєвидів митця; наявне улюблене Шевченком обрамлення з тополь; зображення дерев відповідає його манері, а не Сажина, який любив відтворювати їх без наділення належною світло-тіньовою градацією – темними, без акцентування на взаємодії гілля з повітрям. Окрім того, на першому плані праворуч від воза – тип Шевченківського «Знахаря» (див. відповідну статтю), а зарисовки  надзвичайно подібні до постаті чоловіка на возі та вола.

Сімзен-Сичевський (?) у статті «Художник старого Києва, Шевченків приятель М.Сажин» (з посилками на видання: В.Верещагинъ. «Русскіе илюстрированные изданія ХУІІІ и ХІХ столътій», СПБ, 1898) писав: «Невеличкі гравюрки з малюнків Сажина з’явилися в так званих «Памятныхъ Книжкахъ», що їх видавало військове відомство щороку – майже сто років, починаючи з 1829 року і кінчаючи дев’яностими роками. Книжки ці, малого формату in-32, друкованого в Санкт-Петербурзі (див. відповідну статтю), у друкарні Головного штабу (?). З 1835 року їх почали ілюструвати гравюрами на окремих аркушах (репродукцій батальних картин, краєвиди міст, пам’ятники тощо); виконувано ці гравюри на сталі, дуже майстерно й тонко у Брокгавза в Ляйпцігу. З 80-х років гравюрки замінено на фототипії й книжки багато втратили, щодо своєї художности. Напочатку 60-х  років частину гравюр із цих книжок випущено без тексту невеличкими зшитками, в обкладинках під заголовком: «Виды Россіи», по 10 гравюр у кожнім зшитку. Розміри гравюрок 6 х 9 см. Серед них вісім гравюр – із краєвидами Києва, а з них три з малюнків Сажина». (Сімзен-Сичевський О. Художник старого Києва, Шевченків приятель М.Сажин // Київські збірники історії й археології, побуту й мистецтва. Зб. І, – К., 1930. – С. 374). Серед цих малюнків він називає: «… раніш за 1849 рік – Михайловскій монастырь въ Кіевъ. Ллойдъ».

Очевидно, що згадана гравюра і була першим репродукуванням твору. Цікаво, що, описуючи 25 збережених із 40 (за спогадами Рамазанова (?)) краєвидів альбому, побачених ним у сховищах Московського історичного музею (?), Сімзен-Сичевський зазначає: «М.Сажинъ. Кіево–Михайловскій Златоверхій монастирь сооруженъ Кіевскимъ Великимъ князем Ярополкомъ ІІ Изяславичемъ въ 1108 году». 26 х 36 см. Оригінал вищезгаданої однойменної гравюри з «Памятныхъ книжекъ», без підпису Сажина».