національний музей
тараса шевченка

укр рус eng

Австрійська імперія

Назва  

Австрійська імперія

Довідка

Австрійська імперія (створена в 1804 році Францом І) є спадкоємицею Священної Римської імперії німецької нації (ліквідована 1806 року).

Територіальні зміни в Європі, здійснені в епоху Наполеона, торкнулися й Австрії. Варто зазначити, що міжнародний конгрес, який заклав основи мирного устрою після повалення Бонапарта, був скликаний у Відні. Протягом декількох місяців у 1814 – 1815 роках столиця Габсбургів була місцем зустрічей політиків вищого рангу великих та дрібних європейських держав. Головував на віденських дебатах граф (пізніше князь) Клеменс Меттерніх, міністр закордонних справ і згодом канцлер Австрії. На конгресі він з успіхом забезпечив династії Габсбургів безпечне положення в Європі й зашкодив Росії розповсюдити свій вплив на центральну частину континенту.

Австрія змушена була відмовитися від Бельгії, але отримала за це солідну компенсацію. Під скіпетр Відня перейшли Далмація, західна частина Істрії, острови в Адріатиці, що раніше належали Венеції, саме колишня Венеціанська республіка і сусідня італійська провінція Ломбардія. Представники роду Габсбургів отримали корони Тоскани, Парми і Модени. Австрія мала потужний вплив у Папській області й Королівстві Обох Сицилій. В результаті Апеннінський півострів перетворився фактично на придаток Дунайської монархії. Значна частина польської Галичини була повернена Австрії, а в 1846 році була анексована невелика Краківська республіка.

В німецькому питанні Францові Меттерніху вдалося перешкодити створенню міцного союзу, і була утворена хитка конфедерація – Німецький союз. Сюди входили німецькомовні держави Європи та частина Австрії, яка була у складі ліквідованої Священної Римської імперії. Австрія отримала пост постійного голови в конфедерації.

Протягом першої половини ХІХ століття провідною фігурою в державному житті Австрії був імператор Франц I. Будучи канцлером імперії, Меттерніх володів значною політичною вагою. Після ексцесів Французької революції, жахів і заворушень, викликаних наполеонівськими війнами, він прагнув до порядку і внутрішньої згоди. Канцлер неодноразово радив створити парламент з представників різних народів Австрії та надати провінційним сеймам реальні повноваження, але імператор не прислухався до його порад.

У сфері дипломатії Меттерніх зробив значний внесок у збереження миру в Європі. Коли австрійські війська прямували на придушення місцевих повстань, створюючи собі, своїй країні та її першому міністру одіозну репутацію серед прихильників свободи і національного об'єднання.

Внутрішня політика визначалася здебільшого імператором Францем I. Державні чиновники тримали всю сферу освіти під жорстким контролем, визначаючи, що можна читати і вивчати. Голова відомства цензури, граф Йозеф Седльніцкі, забороняв літературні твори, ворожі абсолютизму цісаря або релігії, а організації, запідозрені в політичному відступництві, піддавалися гонінням.

Після смерті Франца I у 1835 році керівництво австрійським урядом було довірено регентській раді за участю Меттерніха, оскільки новий імператор, Фердинанд I (1793 - 1875), виявився нездатний управляти країною. Цензура була пом’якшена, велику свободу отримали університети.

Резонансна хвиля, спричинена революцією в Парижі 1848 року, звісно, дійшла й до Австрії. Відбувалися виступи у Відні, Чехії, Угорщині та італійських провінціях. Імперії Габсбургів загрожував розпад. Групи студентів, ремісників та ліберально налаштованої буржуазії вимагали, щоб князь Меттерніх пішов у відставку з державних постів і в країні була прийнята конституція. Двір Габсбургів погодився. 75-річний Меттерніх, що був протягом двох поколінь «скелею порядку», втік до Англії. Австрійські Установчі збори скасували кріпосне право. Це стало головним досягненням революційної бурі.

У жовтні 1848 року Відень пережив другу хвилю масових заворушень. Вуличні бої, які вели прихильники реформ, призвели до серйозних руйнувань у містах. Імператорська армія придушила повстання. Князь Фелікс Шварценберг, присвоївши диктаторські повноваження, замінив недоумкуватого імператора Фердинанда I його 18-річним племінником, Францом Йосифом. Був розроблений проект конституції, який передбачав створення федерального законодавчого органу за участю різних національних груп. Але цей документ так ніколи і не набув чинності. Пізніше була проголошена єдина імперська конституція, але і вона не була введена в дію.

«Весна народів» також торкнулася австрійських земель. У Чехії чеськомовні й німецькомовні опозиціонери спочатку об'єдналися, щоб домогтися поступок від дому Габсбургів. Проте їхні шляхи розійшлися, коли чеські патріоти зажадали самоврядування для Чехії і виступили проти об’єднання в єдину німецьку державу. Прихильники поміркованих поглядів висловлювалися за збереження Австрійської імперії, перетвореної у федерацію на основі рівності народів.

У червні 1848 року в Празі зібрався з’їзд слов’янських лідерів Австрії і представників зарубіжних слов’ян для обговорення політичних проблем. Сталося зіткнення чеських патріотів з німцями. У результаті місто було окуповано австрійською армією, що стало початком відновлення влади Габсбургів.

Повстання в Угорщині розвивалося за більш заплутаною схемою. На вимогу угорського національного лідера Кошута віденський двір надав Угорщині практично повний контроль над її внутрішніми справами при збереженні династичних і військових зв'язків з Австрією. Кріпаки були звільнені, були обіцяні широкі громадянські свободи. Але угорські політики наполегливо відмовляли в елементарних людських правах нечисленним народам королівства, яких в сукупності було більше, ніж угорців. Для хорватів і румун угорський шовінізм був гіршим, ніж авторитаризм Габсбургів. Ці народи, підбурювані Віднем і підтримані австрійськими військами, вступили в боротьбу з угорцями.

14 квітня 1849 року Кошут проголосив незалежність Угорщини. Австрійський уряд не мав достатньої кількості військових сил для придушення повстання, тому він звернувся за допомогою до російського царя Миколи I. Той відгукнувся негайно, і російські війська завдали рішучого удару по угорському повстанню. Залишки угорської автономії були повністю ліквідовані, сам Кошут втік.

Коли здавалося, що династія Габсбургів перебуває на краю загибелі, Ломбардія і Венеція підняли повстання, і Венеціанську республіку було відроджено. Однак австрійські війська придушили заколот і відновили панування Австрії над італійськими провінціями й усім Апеннінськім півостровом.

Революційні події охопили всі провінції Австрійської імперії, в тому числі й землі, населені українцями: Галичину, Буковину та Закарпаття. Особливо великими були виступи у Відні, Празі, Львові. Тоді ж відбулося селянське повстання на Буковині під керівництвом Лук’яна Кобилиці.

Віденський двір також прагнув запобігти об'єднанню німецьких держав, щоб не дати Пруссії зайняти домінуючу позицію в німецькомовній Європі. Австрія вийшла з революційних потрясінь ослабленою, але зберегла свою цілісність.

Князь Фелікс Шварценберг фактично керував Австрією до своєї смерті в 1852 році, а потім повноту влади взяв на себе Франц Йосиф. Проводилася германізація всіх народів імперії, що не говорили німецькою мовою. Чеський патріотичний рух було придушено, угорців було приборкано. У 1850 році Угорщина була об'єднана з Австрією в єдиний митний союз. За конкордатом 1855 року Римо-католицька церква отримала право на власну систему освіти і книгодрукування.

На Апеннінському півострові рух за національне об’єднання очолив політик Сардинського королівства (П’ємонту), граф Камілло Кавур. У його плани входило звільнення Ломбардії та Венеції. Відповідно до таємної угоди з французьким імператором Наполеоном III Кавур у 1859 році спровокував війну з Австрією. Об’єднані франко-сардинські сили розбили війська Франца Йосифа, і Австрія була змушена відмовитися від Ломбардії. У 1860 році були повалені проавстрійські династії в невеликих державах Італії, і під верховенством П'ємонту утворилося об'єднане Італійське королівство. У 1864 році Австрія в союзі з Пруссією почала війну проти Данії за контроль над невеликими територіями Шлезвіга і Гольштейна.

У 1866 році суперечка про розділ датських трофеїв призвела до війни між Австрією і Пруссією. На боці Пруссії виступила Італія, і Австрійська імперія зазнала поразки. Втім, умови мирного договору, продиктовані Отто фон Бісмарком, виявилися цілком терпимими. У цьому полягав тонкий розрахунок прусського канцлера. Будинок Габсбургів мав припинити будь-яке втручання в німецькі справи, не поступаючись Пруссії ніякими територіями (крім земель, відібраних у Данії). З іншого боку, хоча австрійські війська розбили італійців на суші й на морі, Венеція була передана Італії, ряд італійських областей залишився під контролем Габсбургів.

Втрата імперією територій та престижу викликала необхідність нової форми відносин між Австрією та Угорщиною. Різні проекти конституції, які передбачали створення об’єднаного парламенту, були підготовлені без участі угорців. У 1867 році був вироблений знаменитий  «компроміс». Австрійська імперія, проголошена в 1804 році, була перетворена на дуалістичну Австро-Угорщину, з верховенством угорців в Угорщині й австрійців – на решті територій нової держави. У сфері міжнародних відносин обидві держави повинні були діяти як єдине ціле, зберігаючи автономію у внутрішніх справах. Австро-Угорська імперія проіснувала до 1918 року.

Географічне поширення

Австрійська імперія (території сучасних Австрії, Чехії і Словаччини, Угорщини, а також Північної Італії (Ломбардо-Венеціанське королівство), частково Польщі та України (Західна і Східна Галичина), Румунії (Трансильванія).