національний музей
тараса шевченка

укр рус eng

Велике князівство Литовське

Назва

Велике князівство Литовське (Велике князівство Литовське, Руське й Жемайтійське, Литовська або Литовсько-Руська держава)

Довідка

Державне утворення, що постало в Поніманні у ХІІІ столітті на основі союзу литовських князів (фіксується Галицько-Волинським літописом під 1219 роком). Засновником Великого князівства Литовського вважають князя Міндовга, який приєднав до Литви Чорну Русь і був урочисто коронований 1253 року в Новгородку (центр Чорної Русі; сучасне місто Новогрудок Гродненської області, Білорусь). Пізніше коронації не удостоївся жоден із володарів князівства, хоча питання про литовську корону активно обговорювалося, особливо за часів Вітовта.

Швидкому й інтенсивному зростанню Великого князівства Литовського сприяв занепад давньоруського князівств, спричинений навалою монголо-татар на чолі з ханом Батиєм (співвідношення східнослов’янських та власне литовських земель у складі князівста у 1341 році було 2,5:1, у 1430 році – 12:1). Основний масив українських земель приєднано до Литви за князювання Ольгерда. Є думка про договірну природу взаємин між володарями Литви та Золотої Орди, наслідком чого стало створення литовсько-татарського кондомініуму (сумісного володіння), який проіснував до кінця 90-х років ХІV століття, коли ярликом хана Тохтамиша було формально скасовано режим підлеглості Орді руських земель Великого князівства Литовського. Про характер взаємин між слов’янським населенням і литовськими князями на початковому етапі литовської експансії фактичні відомості практично відсутні; втім, ці взаємини, очевидно, не були конфронтаційними з огляду на те, що в устрої молодої держави домінували руські мовно-культурні й суспільно-політичні традиції. Політичний устрій Литви у ХІV столітті мав риси діархії – співправління володарів, які княжили у Вільно (нині Вільнюс) і Троках (нині місто Тракай, Литва); лише наприкінці ХІV століття за Вільно закріпився статус столичного міста.

Переломним моментом в історії Великого князівства Литовського стало укладення князем Ягайлом Кревської унії 14 серпня 1385 року, якою передбачалося приєднання князівства до складу Корони Польської та перехід у католицтво Ягайла і всіх мешканців Литви. Згідно з її умовами у лютому 1386 року Ягайло охрестився й став польським королем; невдовзі було здійснено християнізацію Литви – останньої язичницької країни в Європі (за винятком Жемайтії, яку було окатоличено лише 1413 року). Однак основний пункт Кревського акта про приєднання не був реалізований: Велике князівство Литовське не втратило політичної самостійності. Князь Вітовт за Острівською угодою 1392 року став намісником Ягайла у Литві, а з 1395 року почав використовувати титул великого князя литовського. Вітовт прагнув цілковитої незалежності литовського князівства, однак після поразки у битві 12 серпня 1399 року на річці Ворскла мусив відновити унію з Польщею. За Віленсько-Радомською унією 1401 року його визнано довічним правителем Литви; лише зі смертю Вітовта мало відбутися повне приєднання Великого князівства Литовського, передбачене актом Кревської унії. Тим часом консолідація військових сил Польщі й Литви забезпечила перемогу над німецькими рицарями-хрестоносцями у Грюнвальдській битві 1410 року. Поразка хрестоносців сприяла зростанню престижу та амбіцій Вітовта, що знайшло свій вияв у Городельській унії 1413 року, за якою Ягайло погодився на існування Великого князівства Литовського як автономного політичного організму. Водночас акт польсько-литовської унії поклав початок уніфікації суспільно-політичних інституцій Польщі й Литви (утворення воєводств і каштеляній, поширення на литовське боярство системи польських гербів тощо). Чинність Городельської унії було підтверджено після смерті Вітовта, коли у 1430 році володарем литовського князівства став Свидригайло Ольгердович; однак це не поклало край міжусобним конфліктам: після замаху на Свидригайла (у ніч з 31 серпня на 1 вересня 1432 року) його владу узурпував Сигізмунд Кейстутович, який також став жертвою змови 20 березня 1440 року. Ситуація в країні стабілізувалася за часів великого князя Казимира IV Ягеллончика, який у 1447 році отримав ще й польську корону. За його правління утвердилася династія Ягеллонів (що обірвалась у 1572 році зі смертю бездітного Сигізмунда II Августа).

Наприкінці ХV століття у Великому князівстві Литовському відбулися певні зрушення в системі організації влади. Дорадчий орган – пани-рада – фактично підпорядкував собі великокнязівську владу. Стали скликатися загально-шляхетські сейми. Після смерті Казимира IV персональну унію Польщі й Литви було розірвано: великим князем литовським став Олександр Казимирович, а польським королем – його брат Ян I Ольбрахт. 1501 року, після смерті останнього, обидві держави знову об’єдналися. Це відбувалося й за наступників Олександра – Сигізмунда I та Сигізмунда II Августа. Однак і за єдиного володаря аж до самої Люблінської унії 1569 року Велике князівство Литовське і Корона Польська фактично залишалися двома окремими політичними утвореннями. На сеймі в Любліні (10 січня – 12 серпня 1569 року) вони об’єднались у Річ Посполиту, що означало завершення унійних змагань, започаткованих у Крево в 1385 році. Згідно з актом від 1 липня 1569 року Польща й Литва злилися воєдино й надалі мали управлятись одним загальнообраним володарем, який коронувався у Кракові як польський король і великий князь литовський. Велике князівство Литовське втратило не лише право на власні сейми та зовнішні зносини, а й будь-яке політичне значення, хоч і зберегло елементи державної окремішності у вигляді власної адміністративної та фінансової системи, армії, урядів, законодавства.

Географічне поширення

Сучані території Литви, Білорусі, РФ.