національний музей
тараса шевченка

укр рус eng

Запорозька Січ

Назва

Запорозька Січ

Довідка

Військовий та адміністративний центр козацтва на південноукраїнських земель, що існував із середини ХVІ століття до 1775 року. Передумовами його утворення були передусім потреба козацтва в самоорганізації, зумовлена зростанням його чисельності, та необхідність захисту українських земель від татарської агресії. Тимчасові сторожові пости – «засіки», «січі», «городки» – у місцях козацьких промислів між Дніпром і Південним Бугом (ці терени були «нічийними», до того ж, багатими на рибу, птицю та звіра) відомі з початку ХVІ століття. Щовесни сюди прибували з волостей ватаги козаків на чолі з обраними отаманами займатися мисливським та рибальським промислами. В 1520 – 1530-х роках після кількох безрезультатних спроб уряду Великого князівства Литовського прийняти козаків на державну службу виникла ідея створення козацької твердині на українському південному порубіжжі. Її підтримали й місцеві урядовці, до чиїх обов’язків входила оборона краю від набігів кримських татар.

Реалізувати цей задум вдалося черкаському і канівському старості князю Дмитру Вишневецькому. 1555 року за дніпровими порогами в районі острова Хортиця під його патронатом було розпочато зведення замку. Фортеця князя Вишневецького (місцезнаходження її досі є дискусійним) зовні, очевидно, відрізнялася від відомих пізніше архітектурних комплексів козацьких твердинь на Дніпрі. До складу гарнізону входили, крім козаків, представники військово-службової людності – бояри, слуги (селяни, які виконували військову службу), драби.

Незважаючи на досить короткий час існування (восени 1557 року фортеця була зруйнована військами кримського хана Девлет-Гірея I), хортицький гарнізон справив помітний вплив на еволюцію січової громади. Цілком слушним є твердження Михайла Грушевського, який у статті, присвяченій історичним заслугам Дмитра Вишневецького, назвав його «духовним батьком нової української плебейської республіки». Можливо, саме Хортицький замок як військовий осередок був своєрідним прототипом і козацького укріплення, і організації козацького товариства, що склалися в 1570-х роках на острові Томаківка (колишній острів на Дніпрі поблизу сучасного міста Марганець Дніпропетровської області, залитий водами Каховського водосховища) і еволюціонували в особливий тип табірного мешкання – січ – і в особливий тип військово-політичної структури — кіш, за якими закріпилася назва «Запорозька Січ».

Офіційно до 1649 року Запорізька січ підпорядковувалася урядові Речі Посполитої, а пізніше – гетьманові Війська Запорозького. Згідно з Андрусівським договором (перемир’ям) 1667 року вона перебувала під сумісною протекцією Російської держави та Речі Посполитої, а відповідно до умов «Вічного миру» 1686 року перейшла під виключне верховенство першої. Водночас запорожці намагалися проводити самостійну міжнародну політику. Кіш приймав представників Австрії, Швеції, Трансільванського князівства, Польщі, Кримського ханства та Туреччини. Він укладав угоди, підтримував окремі держави або їх коаліції.

Перший опис запорозької твердині на острові Томаківка у 80-х роках ХVІ століття здійснив польський хроніст Бартош Папроцький. Він зазначив, що в цей час Січ контролювала значні території Подніпров’я від Черкас до Низу та терен Великого Лугу. На Січі збиралися великі козацькі ради, які автор за польською аналогією називав «рицарським колом». У середовищі запорозької громади хроніст виділяв козацьку старшину. Відзначив він також наявність у козаків регалій найвищої влади, зокрема «булави гетьманської». В результаті нападу татарських військ у 1593 році Томаківська Січ була знищена, а вцілілі в запеклій битві запорожці перейшли на острів Базавлук, який лежав в одному з рукавів Дніпра проти гирла річки Підпільна, й заснували там Базавлуцьку Січ.

До Базавлуцької Січі у червні 1594 року прибув посол імператора «Священної Римської імперії германської нації» Рудольфа II Габсбурга Еріх Лясота, який мав за мету переконати козаків виступити на боці Австрії проти Османської імперії. Його щоденник є одним з перших документальних джерел про життя січового братства та про військово-політичну структуру запорожців – кіш. З Січі майже щороку здійснювалися потужні військові експедиції під проводом Самійла Кішки, Якова Бородавки, Петра Конашевича-Сагайдачного, Михайла Дорошенка, Івана Сулими та інших козацьких гетьманів.

Згодом Січ на острові Базавлук стає центром організації повстанських загонів для боротьби проти соціального й національного гноблення в Україні. Там з’являються перші письмові звернення до українського народу, зміст яких відбивав прагнення широких народних мас. На Січі конкретизувалися методи й завдання національно-визвольного руху, зокрема під час козацьких повстань під проводом Марка Жмайла, Тараса Федоровича, Павла Бута (Павлюка), Якова Острянина (Остряниці) та Дмитра Гуні. Найпізніші свідчення про Базавлуцьку Січ датуються літом 1638 року. Капітуляція повстанців на Старці дала можливість гетьману польному коронному Миколі Потоцькому організувати похід кварцяного війська на Запорожжя. В другій половині серпня карателі підійшли до острова Базавлук і штурмом здобули Січ.

Територія Запорожжя опинилася під контролем Королівства Польського, однак потреба забезпечення оборони південного прикордоння змусила польську владу шукати примирення з козаками і способів зберегти Січ. Місцем розташування нової – Микитинської – Січі став, зважаючи на польські інтереси, легкодоступний з боку степу так званий Микитин Ріг, де здавна існувала переправа через Дніпро (на території сучасного міста Нікополь). Визначальною подією в житті Микитинської Січі було прибуття туди чигиринського сотника Богдана Хмельницького на початку 1648 року. На загальній раді він був обраний гетьманом, і, за словами літописця Самійла Величка, запорожці одностайно назвали його своїм зверхником і вручили йому козацькі клейноди. Виступ повстанського війська з Микитинської Січі на волості поклав початок національно-визвольній війні середини ХVІІ століття.

Після першого року боротьби проти польського панування в Україні стосунки між гетьманом і Запорожжям ускладнилися. Січовики виступили проти рішень Зборівського договору Криму з Польщею 1649 року. Хмельницькому довелося посилати на Січ військові підрозділи для придушення повстання. Щоб запобігти подібним виступам у майбутньому, гетьман розмістив там реєстрову залогу, звівши функції Січі до ролі прикордонного форпосту Української козацької держави. Демократичні засади кошової організації залишалися незмінними. Водночас напруженість у відносинах з урядом Української козацької держави зберігалася, що змусило запорожців переселитися у 1652 році ближче до дніпровських плавнів поблизу гирла річки Чортомлик (поблизу сучасного села Капулівка Нікопольського району Дніпропетровської області).

Заснована кошовим отаманом Федором Лютаєм Чортомлицька Січ відіграла велику роль в охороні південного прикордоння. Запорожці в складі військ під проводом Богдана Хмельницького брали участь у Жванецькій облозі 1653 року, Городецькій битві 1655 року, облозі Львова 1655 року, військових діях на території Білорусі, Литви та інших держав. Здійснювали також успішні походи проти Кримського ханства та ногайських орд. Великим авторитетом на Січі користувався кошовий отаман Іван Сірко, який 15 разів обирався на посаду кошового отамана. Сірко став героєм багатьох українських народних пісень, легенд та переказів. Під проводом Івана Сірка січовики здобули понад 60 перемог у битвах з військами Османської імперії та її васалами.

Чортомлицька Січ поступово перетворювалася в центр Вольностей Війська Запорозького низового, де розвивалося й господарське життя. На козацьких хуторах – зимівниках – важливого значення набувають землеробство, скотарство та різноманітні промисли. Запорожці вели жваву торгівлю з Гетьманщиною, Польщею, Кримом. На Чортомлицькій Січі почала постійно функціонувати церква Покрови Пресвятої Богородиці (архітектурні форми будівлі з часом змінювалися, але в основі залишався стиль так званого козацького бароко). Запорозькі козаки брали активну участь у Азовсько-Дніпровських походах 1695 – 1696 років, що проводилися військовими силами Гетьманщини та Росії, а також у Північній війні 1700 – 1721 років.

З приходом на територію України восени 1708 року армії шведського короля Карла XII та приєднання до неї частини військ гетьмана Івана Мазепи позиція Запорожжя набувала особливого значення, бо могла вплинути на результат усієї військової кампанії. Навесні 1709 року січовики на чолі з кошовим отаманом Костем Гордієнком підтримали гетьмана Івана Мазепу в його змаганнях проти російського царя Петра I. У відповідь російські війська під проводом полководця П. Яковлєва в травні того ж року напали на Чортомлицьку Січ і зруйнували її. Лише невеликій частині козаків з тих, які перебували на той час на Січі, вдалося врятуватися. Згодом козаки перебралися на землі, що були під владою кримського хана Девлет-Гірея II, і на мисі, утвореному протокою Дніпра та гирлом річки Кам’янка, розпочали будівництво нових фортифікаційних укріплень і заснували Кам’янську Січ, котра проіснувала недовго. Після невдалої участі в поході гетьмана Пилипа Орлика на Правобережну Україну в 1711 році близько 6 тисяч запорожців, переслідувані царськими військами, змушені були перебратися вглиб ханських володінь. Розташувалися вони в урочищі Олешки неподалік Кардашинського лиману, південніше від впадіння річки Інгулець у Дніпро (на території сучасного міста Цюрупинськ), де заснували Олешківську Січ.

Перебування козаків протягом 17 років на території Олешок було надзвичайно складним для січової організації. Для волелюбних запорожців виявилося неможливим пристосуватися до протекції кримських ханів, що з плином часу ставала все жорсткішою. Запорожцям було заборонено зводити укріплення навколо Січі та будувати православну церкву. Козаків не раз примушували до виснажливих робіт і сплати всіляких податків у ханську скарбницю. Серед січового товариства точилася гостра боротьба, частина козаків час від часу намагалася встановити контакти з гетьманським урядом Івана Скоропадського та повернутися в Україну. У 1728 році запорожці, які згуртувалися навколо новообраного кошового отамана Іван Гусака, попередньо закувавши в кайдани Костя Гордієнка, противника російської політики щодо Гетьманщини, покинули Олешки й подалися в межі старої Чортомлицької Січі. Проте формального дозволу від російської імперії Петра II проживати на території старих запорозьких вольностей не було отримано.

У 1730 році козаки повернулися до земель, що були в ті часи підпорядковані кримському ханові, й отаборилися в районі старої Кам’янської Січі.

Назрівання війни з Туреччиною й необхідність поповнення військового потенціалу змусили уряд імператриці Анни Іванівни видати розпорядження, яким офіційно дозволялося заснування Нової Січі на річці Підпільна (поблизу сучасного села Покровське Нікопольського  району Дніпропетровської області). Тут запорозькі козаки збудували фортецю, обнесли її земляним валом заввишки 3,5 – 4 м з дубовими палями та баштами. Загальна довжина укріплень сягала 4 км, а площа фортифікаційних споруд – близько 40 га. До фортеці примикало передмістя, відоме під назвами форштадт, базар, гасан-баша. Це був осередок торгової і господарської діяльності запорожців з численними ринковими будівлями, майстернями, кузнями. Тут же містилася й січова школа.

Нова Січ (1734 – 1775) стала центром усього південноукраїнського регіону – Вольностей Війська Запорозького низового, який розподілявся на адміністративні округи – паланки: Бугогардівська паланка, Інгульська паланка, Кальміуська паланка, Кодацька паланка, Орільська паланка, Прогноїнська паланка, Протовчанська паланка, Самарська паланка. Найважливішим адміністративно-територіальним центром паланки була укріплена слобода, в якій проживали одружені козаки, що мали власне господарство. Запорозьке козацтво успішно освоїло землі аж до Чорноморського узбережжя. Значного розвитку набули землеробство, скотарство та промисли. На зимівниках працювали козаки та наймані люди, як правило, селяни, які приходили на заробітки з Гетьманщини. Розвиток товарного господарства значно активізував ринкові відносини на Запорожжі та його економічні зв’язки з Правобережжям, Польщею й Кримом.

Для нагляду за діями кошової старшини за розпорядженням царського уряду біля Січі у 1735 році було збудовано Новосіченський ретраншемент і поставлено військову залогу. На кордонах Запорожжя збудовано систему укріплених ліній і засновано військпове поселення іноземців Нова Сербія (1752) та Слов’яно-Сербія (1753). В Новій Січі почастішала практика обрання однієї й тієї ж особи кошовим отаманом на повторний термін. Так, І.Малашевич, І.Білицький, Д.Гладкий обиралися на цю посаду по три, а Я.Ігнатович і Г.Федоров – по п’ять разів. З 1762 року майже безперервно Січчю управляв кошовий отаман Петро Калнишевський. Намагаючись пом’якшити залежність Запорожжя від царських властей, він дбав про господарське піднесення краю, поширення в ньому землеробства, промислів та торгівлі. Коштом Калнишевського було збудовано п’ять церков і соборів. У ході російсько-турецької війни 1768 – 1774 років він успішно керував козацькими полками, за що був нагороджений золотою медаллю. Проте волелюбні запорожці намагалися відстояти свою автономію й нерідко вступали в конфлікти з гарнізонами російських фортець на Запорожжі. Запорожці брали участь також у гайдамацькому русі, зокрема в Коліївщині 1768 року.

Після завершення переможної війни проти Туреччини, в якій козаки продемонстрували зразки відваги й героїзму, в червні 1775 року війська на чолі з генералом П. Текелієм, що входили до російського обсерваційного корпусу, зруйнували Січ. 3 серпня вийшов маніфест імператриці Катерини II про ліквідацію Нової Січі з аргументацією про недоцільність її існування. Військо Запорозьке було оголошене розпущеним, а землі Вольностей Війська Запорозького низового уряд почав роздавати поміщикам. Більша частина запорожців перейшла на територію Османської імперії й створила в гирлі Дунаю Задунайську Січ.

Географічне поширення

Річ Посполита, Російська держава (Російська імперія).