національний музей
тараса шевченка

укр рус eng

Шляхта

Назва

Шляхта

Довідка

Привілейований, провідний стан у Польщі, Литві та на українських і білоруських землях, що входили у XIV – XVIII століттях до складу Великого князівства Литовського та Речі Посполитої; деякі елементи шляхти мали місце в гетьманській державі, на окупованих українських землях у складі Російської імперії чи Австрії, Угорщини і Молдавії.

Назву «шляхта» запозичено з чеської «slechta» (польською «szlachta»), яка походить від верхньонімецького «Slacht» (сучасне «Geschlecht» – «рід, порода») і вживається для означення провідної верстви, що виникла й сформувалась у Польщі в ХІІІ – XIV століттях.

Свій початок шляхта бере від лицарства. Шляхта становила нижчу верству, на відміну від вищої касти, так званих можновладців – магнатів, панів, а на українських землях – князів і бояр. Вона була зобов’язана відбувати військову службу, за що отримувала від уряду різні привілеї: звільнення від податків, залежності від місцевої адміністрації тощо.

Шляхта не була замкненою верствою і поповнювалася вихідцями із селянства, духовенства. Шляхта постійно збільшувала свою роль в державі, зміцнюючи станові права використанням сприятливих політичних і соціальних ситуацій. У боротьбі проти великих землевласників, які прагнули до феодальної роздробленості, королі Польщі для утворення централізованої держави шукали допомоги у шляхти. За допомогу королю здобувались привілеї.

Король Людовік І Анжуйський надав шляхті так званий кошицький привілей (1374), яким за несення військової служби звільняв її від усіх повинностей, крім сплачування поземельного податку по 2 гроші з лану, надавав їй фіскальний і судовий імунітет на землі, як також право на державні посади: воєвод, каштелянів, суддів, підкоморіїв тощо. Від цього часу шляхта поступово перетворювалася на окремий стан, що ставав спадковим і одностайним, мав включати як великих феодалів (панів, баронів), так і лицарів чи середніх і малих землевласників, які відрізнялися від решти населення правом мати власний герб.

Згодом шляхта посилила свої впливи в місцевих сеймах, а Краківський привілей 1433 року гарантував їй особисту недоторканість. Скориставшись важким становищем короля Казимира IV Ягеллона у війні з Тевтонським орденом, шляхта здобула нові привілеї, підтверджені Нешавським статутом (1454 року), на основі якого за шляхтою закріплювалося законодавчі права: через шляхетські сейми вона брала участь у виданні законів, вирішувала питання про війну і мир, звільнялася від королівського суду. Цей статут касував також виключне право магнатів на вищі державні посади й на обмеження прав міст. 1496 року король Ян Ольбрахт статутом у місті Пьотркові узаконив прикріплення селян до землі, звільнив шляхту від оплати мита при ввозі закордонних товарів. Бояри у Галичині були 1430 року зрівняні у правах з польською шляхтою, згодом частина з них була полонізована, інші перейшли на Волинь і Поділля, тож у XVI столітті в Галичині не стало боярських родів, збереглася при українстві тільки дрібна шляхта.

У XVІ – XVIII століттях  права шляхти у політичному житті Речі Посполитої набирають більшої ваги, а своєю конституційною боротьбою шляхта послаблює державний організм. 1573 року король Генріх Валуа узаконив права шляхти брати участь у виборах короля та, надаючи їй широку владу, і цим перетворив Польщу на шляхетську республіку. Встановлення закону «liberum veto», за яким всі рішення сейму могли бути прийняті лише за згодою всіх послів, призвело до анархії і занепаду Польщі, що наприкінці XVIII століття закінчилося її поділами.

На українських землях у складі Великого князівства Литовського, де панували феодальні відносини, вплив на шляхту мали політико-соціальні відносини і законодавство Польщі. Польська модель шляхти впроваджувався польськими королями чи великими князями шляхом привілеїв чи правними кодексами. Крім втручань з боку Польщі, складність у Великому князівстві Литовському полягала в тому, що тут існували дві категорії провідної верстви: литовська, яка швидко стала католицькою, і українсько-білоруська, яка була православною. Польські королі й Великі литовські князі пріоритетно опікувалися литовською шляхтою, а якщо надавали певні привілеї й руській (українській і білоруській) шляхті, то тільки тоді, коли потребували її допомоги чи боялися бунту.

Після Кревської унії (1385) Яґайло Ольґердович перейшов на католицизм і надав 1387 року привілей шляхтичам-боярам, які переходили у католицизм. Польсько-литовська унія в Городлі 1413 року надавала нові права литовській шляхті, перетворюючи провідну верству бояр на своєрідний орден, члени якого мали владу на основі походження, приналежності до певного роду. Шляхтичі мали бути католиками, мали свої герби.

1430 року підтриманий українськими й білоруськими магнатами Свидригайло Ольґердович був іменований Великим князем литовським. Але два роки пізніше його замінено Жигмонтом Кейстутовичем, який зрівняв 1432 року православних бояр у правах з католицькою шляхтою. Остаточне зрівняння у правах руських і литовських князів і бояр здобуто привілеєм 1447 року. Права литовсько-руської шляхти були доповнені й розширені привілеями 1492 і 1506 років. 1501 і 1509 років надано локальні привілеї для Волині «князям, панам, земянам і всій шляхті» (перші дві категорії визначали високу аристократію). На відміну від Литви, де провідну роль відігравали пани, на Волині цю роль мали княжі роди Острозьких, Санґушків, Чарторийських, Збаразьких, які посідали величезні латифундії. До кінця XVI століття більшість волинських магнатів були українці; протягом XVII – XVIII століть вони полонізувалися.

Права і привілеї шляхти були кодифіковані у литовських статутах й затверджені у трьох редакціях: 1529 року – визначено потрібні умови для зачислення до шляхетського стану, в якому перевагу мали магнати; 1566 року – розширено привілеї рядової шляхти, до сейму були введені її представники; 1588 року – закріплено привілеї шляхти і закріпачено селян. Ця редакція статуту визначила, що шляхетські «вольності й привілеї» набуваються не через посідання маєтків, лише «за явними значними и рицерскими послугами мужством, оказаним против неприятелем», тобто шляхетсько-лицарське право на землю здобувалося «мечем».

Після Люблінської унії 1569 року до польської корони приєднано українські землі: Волинь, Підляшшя, Київщину і Брацлавщину, на яких місцеву шляхту зрівняно у правах із польською. На новоздобуті українські землі почали прибувати польські пани: магнати Жолкевські, Потоцькі, Конєцпольські, Каліновські, які тут здобували великі латифундії. Полонізація української шляхти, що почалася від Люблінської унії, набрала інтенсивності за короля Яна Казимира, який 1649 року заборонив некатоликам доступ до сенату і староств, а постанова сейму 1712 року ставила їх поза законом.

Не зважаючи на всі ці загострення, українська православна шляхта продовжувала існувати, доказом чого є додаток до договору між Польщею і Росією 1775 року, в якому сказано, що шляхетські православні роди повинні користатися такими ж правами, як і католицька шляхта.

На Правобережжі (Волинь, Київщина, Поділля) полонізація шляхти продовжувалася і після поділів Польщі, за царського режиму до 1825 року. За підрахунками «Временной Коммиссии для разбора древних актов» у 1860-х pоках на Правобережжі тільки одна десята шляхти походила з корінних поляків, решта була українського роду, яка в різний час переходила у католицизм. Тимчасова комісія знайшла 711 шляхетських родів українського («русского») походження, подаючи точні дані про час переходу в католицизм для 140 родів (один до 1569, десять у 1569 – 1600, сорок вісім у 1600 – 1650, сорок у 1650 – 1700, сорок один у 1700 – 1767 роках).

У Галичині при українстві лишилися роди шляхтичів: Балабани, Чолганські, Демидецькі, Яворські, Драгомирецькі, Гошовські, Кульчицькі та інші. На початку XVII століття на Львівській землі нараховувалось 628 українських шляхтичів, а на Перемишльській 1 000. Більшість із них так збідніли, що не мали навіть власного коня, коли йшли до війська. На Холмщині й Підляшші українська шляхта спольщилася ще у XV столітті, тоді як на Поділлі вона збереглася як службова шляхта при замках до ХІХ століття. Під загальний процес полонізації підпала також українська шляхта на Київщині й Брацлавщині; вона найкраще зберегла себе на Волині.

Після 1569 року значення української шляхти як провідної верстви зменшувалось, бо вона не мала своєї організації, а входила до складу загальнодержавної, де домінували поляки. Однак вона виявляла свою окремішність на конфесійному і частково судовому фоні (існування вищої судової інстанції – Луцького трибуналу). Українська шляхта виступала на захист Православної Церкви на сеймах і сеймиках, при обранні кандидатів на єпископа львівського (5 квітня 1641 року), при обранні митрополитом Київським Сильвестра Косова (25 лютого 1647 року), в опрацюванні інструкції на варшавський вільний сейм послам від шляхти воєводства Волинського (13 вересня 1646 року). Серед лідерів української православної шляхти, що визначилися в захисті православної віри були Лаврентій Древинський, Михайло Кропивницький, Адам Кисіль, а серед церковно-культурних діячів: Єлисей Плетенецький, Балабани, Захарія та Михайло Копистенські, Атанасій Кальнофойський та інші. Багато вихідців із української шляхти відіграли визначну роль серед козацтва: Дмитро Вишневецький, Криштоф Косинський, Петро Сагайдачний, Михайло Хмельницький. Згідно з Михайлом  Грушевським, шляхта «надавала тон ідеології, займаючи найбільш впливові, провідні позиції в козацькім війську, становлячи – його мозок».

Частина шляхти в Україні, більшість якої була сполонізована, взяла участь у революції гетьмана Богдана Хмельницького. Вона включила себе в нове політичне життя, допомагаючи Хмельницькому творити козацьку державу. На початку революції шляхта втратила свої землі, але згодом дістала універсали, якими затверджувалися права на землі, за умови, що «захоче хто з шляхти з нами хліб їсти... та Військові Запорозькому послушний буде» (1649 рік); тому Хмельницький наказував, «аби хлопи скрізь віддавали послушенство і підданство своїм панам». Новостворена покозачена шляхта, яка мала державний досвід, працюючи раніше на посадах у Речі Посполитій, стала основою для українського державного апарату: дипломати, військові, писарі, судді. Серед керівників гетьманської держави Хмельницького були: Іван Виговський, Михайло Кричевський, Юрій Немирич, Станіслав Мрозовицький-Морозенко, Данило Нечай, Григорій Гуляницький, Антін Жданович та інші. У козацькому реєстрі, укладеному за Зборівською угодою (1649 року), нараховувалось 750 шляхетських родів і близько 1 500 осіб (за В’ячеславом Липинським).

Після Хмельницького шляхта продовжувала відігравати певну роль в гетьманській державі, однак вона не створила окремої провідної верстви. У кодексі «Права, по которым судится малороссійскій народ» (1743 рік) визначено шляхетський стан в Україні, приналежними до якого вважали тих, хто походив від предків шляхтичів через народження чи отримання шляхетства за польської влади. До шляхти прирівнювали людей «козацького стану», себто козаків, записаних у реєстри.

Як опір проти шляхетсько-магнатського панування на Правобережній Україні під Польщею у XVIII столітті виник рух українського селянства Гайдамаччина, який набрав найбільших розмірів 1768 року  за так званої Коліївщини, коли повсталі селяни-кріпаки винищили тисячі польських шляхтичів.

Після поділів Польщі наприкінці XVIII століття Правобережна Україна (Київщина, Волинь, Поділля) увійшла до складу Російської Імперії, місцеву шляхту зрівняно в правах з російським дворянством, а шляхетські привілеї були обмежені розпорядками царського уряду. До 1825 року польські магнати і шляхта лишалися панівною верствою, яка спромоглася на значні здобутки в культурно-освітній сфері (Кременецький ліцей тощо).

Велика частина польського населення Київщини, Волині й Поділля, яке 1840 року становило 410 000 осіб (українців-кріпаків було тоді 4 283 000, євреїв 458 000), належала до шляхти, частина якої прибула сюди на початок XVIII століття, зміцнюючи польську колонізацію.

Після польського повстання 1830 – 1831 років російська політика у відношенні до шляхти змінилася. Учасників повстання (близько 10 тисяч) засуджено, а їх маєтки конфісковано. Проект заслання шляхти на Кавказ був реалізований тільки частково. Найбільшим ударом по польській шляхті на Правобережній Україні була верифікація шляхетства, перевірка документів про шляхетський стан, спосіб, яким російський уряд вирішив ліквідувати шляхту як чужий організм у російській системі. Жертвами цієї перевірки, що тривала двадцять років (1832 – 1852 роки), при визначній участі генерал-губернатора Дмитра Бібікова, впала дрібна, бідна, переважно мало- чи безземельна шляхта. Спочатку перевірку робили місцеві шляхетські збори, згодом її передано до російської Ревізійної комісії у Києві.

Внаслідок верифікації позбавлено шляхетства 340 000 осіб, за періодами: 1832 – 1833 роки – 72 140, 1834 – 1839 роки – 93 140, 1840 – 1846 роки – 160 000 і 1846 – 1853 роки – 15 000. Декласовану шляхту переведено в категорію однодвірців, державних селян, які були зобов’язані платити податки й відбувати військову службу; їх позбавлено доступу до шкільництва та шляхетського судівництва. Після 1866 року вони були зрівняні з селянами.

Бюрократичними й поліційними методами російському урядові вдалося дійти до ліквідації великої частини цієї соціальної групи. Більшість декласованої шляхти, живучи поруч із українським селянством, українізувалася.

Після верифікації легалізували своє шляхетське походження 70 000 поляків (близько 17 500 родин) – великі й середні землевласники, які володіли близько З млн українських кріпаків. Приблизно 200 шляхетських родин мали кожна понад 1 000 кріпаків (разом 568 000), інші мали по кілька сотень, інші мали землю, яку обробляли самі. Значна частина легалізованої шляхти йшла на компроміс з російським урядом, відрікалася покривджених своїх земляків, пасивно ставилася до революційних рухів. Згодом і вона зазнала спроб інтеграції у російське суспільство.

Спочатку представники шляхти брали участь у політичному житті через «шляхетські збори», 1835 року було 2 700 своєрідних послів, зобов’язаних до лояльності царській владі, яких намагалися перетворити на своєрідних чиновників. Відміною «Литовського статуту» у 1840 році було скасовано шляхетське судівництво, замість якого запроваджувалося загальноросійське. Спроби русифікації шляхти зроблено в освітній ділянці створенням «закритих пансіонатів», конфісковано 61 католицький монастир (всього їх було 86), а указ 1852 року вимагав, щоб землевласники з шляхти висилали своїх синів до військової служби.

Гідна уваги поява в кінці 1850-х років групи молоді зі спольщеної української шляхти – хлопоманів, які поривали зі шляхтою й хотіли працювати для українського народу. Цей рух очолив Володимир Антонович, який у декларації «Моя исповедь» («Основа», ч. 1, 1862 р.) відкидав «шляхетський порядок... противний духові нашого народу».

Після польського повстання 1863 року, в якому частина шляхти знову брала участь, відбувались переслідування і подальші обмеження шляхти у політичній, громадській, культурній ділянках. На межі ХІХ – ХХ століть серед полонізованої шляхти сформувалася група «українців польської культури» на чолі з В’ячеславом Липинським, яка працювала над поверненням полонізованої шляхти до українства, однак не на подобу хлопоманів, а без утрати прикмет своєї класової приналежності.

Становище шляхти на Правобережній Україні не мінялося до революції 1917 року. Відгомін польського намагання повернутися до попереднього панування знайшов вияв у шостому параграфі Варшавського договору, яким Польща домагалася спеціальних прав для «землевласників польської національності на Україні», але той договір було виконано радянською окупацією.

На українських землях під Австрією шляхта була зрівняна у правах з австрійською. Спершу реформи Йосифа II обмежували права польської шляхти, але по його смерті (1790) вона опанувала адміністративний апарат, маючи вплив на австрійських вищих урядовців. Вплив польської шляхти ще більше зріс за намісника Галичини графа Агенора Ґолуховського (1849 – 1875 роки, з перервами), коли, крім панування в адміністрації й освіті, шляхта і магнати мали перевагу в земельній власності, посідаючи великі латифундії.

У відновленій після 1918 року Польщі й на окупованих нею українських землях конституція 1921 року ліквідувала шляхетський стан, однак і між обома світовими війнами «земянство» шляхетського походження мало ще свої впливи у політичній і господарській ділянках.

Провідною верствою на Буковині за княжої доби були бояри, які продовжували бути упривілейованим станом і за періоду молдавського князівства. Боярський стан був зобов’язаний нести військову служби, бояри були дружинниками господаря, вони виконували також адміністративні й судові функції. За службу вони отримували від господаря землі разом з осілими на них селянами. З боярського стану рекрутувалася центральна державна адміністрація. Бояри, які втратили державні функції, переходили в категорію мазилів. Дрібна шляхта – так звані резиші, охороняла кордони і становила середню верству між шляхтою і вільними селянами. З часом українська шляхта – бояри на Буковині асимілювалися з молдавсько-румунською шляхетською верствою, румунізувалися. За австрійської влади (з 1774 року) адміністративний апарат на Буковині був у руках румунського боярства. Румунська шляхта протестувала проти приєднання Буковини до Галичини (1786); цісарський патент 14 березня 1787 року зрівняв шляхетський стан Буковини з галицьким; це також підтвердив 1817 року статут галицької шляхти. Навіть після введення конституційної монархії 1848 року, завдяки поміщицько-куріальній виборчій системі, румунська шляхта мала великі впливи в управлінні краєм.

Після татарської навали 1241 року на Закарпатті будувалися оборонні замки й створювалися магнатські латифундії, переважно з угорської шляхти. Українці творили меншість серед пануючої феодальної верстви. Вони становили переважно дрібну шляхту, яка часто бунтувала проти магнатів-феодалів. Угорська шляхта на Закарпатті стояла в опозиції до австрійського централізму, вона чинила опір ліберальним заходам Відня, і селянське підданство тривало на Закарпатті до 1848 року. Угорська шляхта продовжувала мати вплив на політично-суспільне життя Закарпаття до XX століття.

Географічне поширення

Велике князівство Литовське, Річ Посполита, Австрійська імперія, Молдовське князівство, Російська імперія.

 

А. Жуковський// Енциклопедія українознавства. Словникова частина (ЕУ-II). – Париж, Нью-Йорк, 1984. — Т. 10.