національний музей
тараса шевченка

укр рус eng

Українська греко-католицька церква

Назва

Українська греко-католицька церква (Унійна церква)

Довідка

Українська католицька церква була утворена на Берестейському церковному соборі 1596 року внаслідок відмови Київської митрополії від ієрархічного верховенства Константинопольського патріарха і переходу під протекторат папи Римського. Первісна назва церкви – уніатська. Назву церкви запровадила імператриця Марія-Тереза у 1774 році для того, щоб відрізнити її від римо-католицької та вірменської католицької церков, і, щоб цією однією назвою охопити католиків східного обряду кількох народів, які жили в Австрії та Угорщині: українців, румунів, сербів, хорватів, словаків, угорців та інших.

У 1930-х роках почала вживатися назва Українська греко-католицька церква (раніше – руська греко-католицька церква), а пізніше – Українська католицька церква. Ця назва з 1960-х років вживається в офіційних документах Ватикану.

Назви, які використовують для означення Української греко-католицької церкви: Унійна церква; Українська католицька церква; Українська католицька церква візантійського обряду; Київська католицька церква.

В офіційних церковних документах для окреслення церкви вживали термін Ecclesia Ruthena unita. З 1960 року в офіційних документах використовується назва Українська католицька церква стосовно українських католиків діаспори та підпільної на той час церкви у радянській Україні. У папському статистичному річнику Annuario Pontificio використовують назву Українська католицька церква візантійського обряду.

Особливість віровчення Української греко-католицької церкви полягала у поєднанні католицької і православної догматики, проголошеної Флорентійським собором 1439 року, при збереженні руської обрядової практики. Юрисдикція об’єднаної Київської (уніатської) митрополії поширювалась на всі українські та білоруські землі у складі Речі Посполитої за винятком Львівської і Перемиської єпархій, єпископи яких не визнали рішень Берестейського собору.

В історії церкви виділяють два періоди – Київської православної митрополії (до кінця XVIII століття) і Галицької митрополії (з початку ХІХ століття). За період існування Київської митрополії її митрополитами були: Михайло Рогоза (1596 – 1599), Іпатій Потій (1600 – 1613), Йосиф Веніамин Рутський (1613 – 1637), Рафаїл Корсак (1637 – 1640), Антон Селява (1641 – 1655), Гавриїл Коленда (1656 – 1674), Киріан Жоховський (1674 – 1693), Лев Слюбич-Зелевський (1694 – 1708), Юрій Винницький (1708 – 1713), Лев Кишка (1714 – 1728), Атанасій Шептицький (1728 – 1746), Флоріан Гребницький (1748 – 1762), Феліціан-Пилип Володкович (1762 – 1778), Лев Шептицький (1778 – 1779), Ясон Смогоржевський (1780 – 1788), Теодосій Ростоцький (1788 – 1805).

Протягом XVIIІ століття уніатська церква пройшла складний період свого становлення. Відновлення у 1620 році православної ієрархії загострило протистояння між прихильниками і противниками унії з Апостольським Престолом. Для примирення ворогуючих сторін митрополит Веніамін Рутський запропонував об'єднання у рамках єдиного Києво-Руського патріархату. У 1626, 1629, 1636 – 1637, 1680 роках робилися спроби порозуміння між православними і уніатами та обрання спільного патріарха, однак вони були безуспішними. За королівським «укладом» Владислава IV Вази від 1 листопада 1632 року від Київської об’єднаної митрополії відходила Луцька єпархія і частина Полоцької (утворена нова православна Могилівська єпархія), а також усі храми Києва, по чотири у Вільні й Мстиславі, кілька монастирів. Разом із Львівською і Перемиською єпархіями вони підпорядкувались православному митрополитові Петру Могилі. За Андрусівським перемир’ям 1667 року відійшла ще Смоленська єпархія. Після того, як у 1685 році православний Київський митрополит під тиском російської влади був змушений визнати верховенство Московського патріарха, три єпархії (Перемиська, 1692 рік; Львівська, 1700 рік; Луцька, 1702 рік), Львівське Ставропігійське братство (1708 рік) та Почаївський монастир (1721 рік) перейшли на унію з Римом. У 1720 році відбувся Замойський собор, який впорядкував канонічні засади церкви і наблизив їх частково обрядово і організаційно до католицької.

У 1743 році всі василіанські монастирі Литовської і Руської конгрегації були об’єднані у Руський чин святого Василія Великого на чолі з єдиним архімандритом. У середині XVIII століття Київській об’єднаній митрополії підпорядковувалися Полоцька, Луцько-Острозька, Львівсько-Галицька, Холмсько-Белзська, Перемиська, Пинсько-Турівська єпархії.

Внаслідок трьох поділів Речі Посполитої Київська митрополія була розділена на дві частини між Австрією і Росією. На землях, що відійшли до Російської імперії, унія була ліквідована указом Катерини II у 1795 році, але після її смерті деякі греко-католицькі єпархії були відновлені. Митрополити Іраклій Лісовський (1806 – 1809), Григорій Коханович (1809 – 1814), Й. Булган (1817 – 1838) були членами Духовної колегії, мали осідок у Петербурзі, призначалися царями і не мали апостольських освячень з Риму. 12 лютого 1839 року цар Микола І підписав акт про ліквідацію унії в імперії і возз’єднання її з православною церквою. На Холмщині греко-католицька церква була ліквідована в 1875 році.

На відміну від російського царизму, Австрійська держава проводила політику сприяння унійним процесам. У 1649 році була проголошена Ужгородська унія на Закарпатті, у 1699 році – Трансільванська унія в Семигороді. У 1808 році у Львові відновлена Галицька митрополія, яка перейняла духовну традицію і правовий статус Київської митрополії. У ХІХ столітті Українську Греко-Католицьку Церкву очолювали митрополити Антін Ангелович (1807 – 1814), Михайло Левицький (1816 – 1858), Григорій Яхимович (1860 – 1863), Спиридон Литвинович (1863 – 1869), Йосиф Сембратович (1870 – 1882), Сильвестр Сембратович (1882 – 1898), Юліан Сас-Куїловський (1899 – 1900).

В умовах відсутності української державності церква відігравала консолідуючу роль в українському суспільстві, підтримувала розвиток культурно-освітнього життя у західноукраїнських землях, чим сприяла пробудженню національної свідомості місцевого населення. У 1885 року була створена Станіславська єпархія.

Ціла епоха в історії церкви пов'язана з іменем митрополита Андрея Шептицького (1900 — 1944). Протягом свого перебування на чолі УГКЦ Андрей Шептицький приділяв постійну увагу організації та розвитку національно-релігійного життя у західноукраїнських землях. Зокрема, за його ініціативою і сприянням було засновано чин студитів (1904 рік); Станіславська (1906 рік) і Перемиська (1907 рік) духовні семінарії; Богословське наукове товариство (1923 рік) і Богословська академія у Львові (1929 рік), Національний музей (1905рік) та інше. Після смерті Андрея Шептицького (1944 рік) його наступником став Йосип Сліпий.

Зі встановленням радянської влади у західноукраїнських землях Українська греко-католицька церква була ліквідована. 11 квітня 1945 року заарештовано всіх ієрархів церкви. Створена радянськими органами держбезпеки «Ініціативна група» на чолі з Гавриїлом Костельником була визнана «єдиним тимчасовим адміністративним органом УГКЦ». 8-10 березня 1946 року у Львові відбувся псевдособор, який проголосив скасування Берестейської унії 1596 року і «возз’єднання» УГКЦ з Російською православною церквою (1946 рік). 28 серпня 1949 року на регіональному релігійному з’їзді у Мукачеві таким же чином проголошено про розрив унії з Римом і підпорядкування греко-католицької церкви на Закарпатті Московському патріархові. На Заході Львівський собор був визнаний неканонічним, а ліквідація Церкви проголошувалась незаконною (папська енцикліка «Східні Церкви» від 15 грудня 1958 року). Незважаючи на неканонічність Львівського собору, радянський уряд визнав Українську греко-католицьку церкву скасованою і розпочав ліквідацію її парафій та церков. Близько тисячі греко-католицьких священиків було заарештовано, засуджено до тривалих термінів ув’язнення або депортовано. Більше двохсот священиків взялися творити структуру Української греко-католицької церкви у підпіллі. Понад сорок років священнослужителі й вірні УГКЦ були змушені таємно дотримуватись обрядів і свят своєї церкви, наражаючись на переслідування та репресії з боку органів влади.

У кінці 1980-х років розпочалася боротьба за легалізацію Української греко-католицької церкви, однієї з двох українських національних церков. 4 серпня 1987 року у Львові група представників церкви звернулася з заявою до Римського папи Іоана Павла та тодішнього керівника СРСР Михайла Горбачева про вихід греко-католиків України з підпілля. Заява стала початком відкритої боротьби за легалізацію греко-католицької церкви в Україні. У грудні 1989 року уряд СРСР офіційно визнав легальною діяльність греко-католицької церкви в Україні.

Географічне поширення

Етнічні українські землі (переважно Західна Україна), а також серед української діаспори.

 

Зображення: Собор Св. Юра у Львові