національний музей
тараса шевченка

укр рус eng

Московське царство

Назва

Московське царство (Російське, в джерелах «руское царство», «царство Руское», еллінізований варіант «Российское царство»).

Довідка

Російська держава між 1547 і 1721 роками. Зміна назви з Великого князівства Московського пов’язана зі зміною статусу московського володаря: 1547 року великий князь московський Іван IV Грозний був помазаний на царство і прийняв титул «великий государь, Божиею милостию царь великий князь всеа Русии, Владимирский, Московский, Новгородцкий, Псковский, Реазнский, Тверский, Югорский, Пермский, Вятцкий, Болгарский и иных», наступними роками розширений: «царь Казанский, царь Астраханский, царь Сибирский», «и всеа Северныя страны повелитель». У подальшому зберігалися назви-синоніми «Московское царство», «Московское государство».

Ідеологічно та інституціально титул «царя» спирався в Росії на дві традиції: ханату-«царства» Золотої Орди та візантійського православного царства (імперії). Візантійську традицію обґрунтовували російські церковні діячі – митрополит Зосима, Йосиф Волоцький та старець Філофей. Новий титул позначав зростання зовнішньо-політичних амбіцій правителів Російської держави, які таким чином декларували свою рівнозначність візантійським імператорам та «царям»-ханам, спадкоємцям золотоординських володарів – кримському, казанському, астраханському, сибірському (друге було актуальнішим у реаліях першої половини XVI століття). Це давало можливість більш активно втрутитися в боротьбу за давньоруську та золотоординську спадщину. Міжнародне визнання царського титулу московських великих князів не було стрімким: якщо Англія визнала його 1554 року, то імператор «Священної Римської імперії германської нації» Максиміліан ІІ Габсбург – у 1574 році. А формулювання «всієї Русі» передовсім викликало заперечення з боку Великого князівства Литовського, а згодом – Речі Посполитої, до складу яких входили білоруські та українські землі.

У ранній період правління Іван IV за участі боярства з «Обраної ради» провів низку реформ: зокрема був виданий новий Судебник, що регулював адміністративні та військові справи. 1549 року вперше було скликано представницький орган – Земський собор. Проте надалі (востаннє збирався 1684 року), за окремими винятками, він виконував лише службово-дорадчі функції для царя і скликався для вагомішої суспільної легітимації його рішень. У міру зростання царської абсолютної влади станове представництво і російському царстві зникало.

За Івана IV Російська держава істотно розширила свої володіння. У результаті успішного походу на Казань (нині столиця Татарстану, Російська федерація) 1552 року вона здобула Середнє Поволжя, а 1556 року зі здобуттям Астрахані (нині місто в Російській федерації) – нижнє Поволжя і вихід до Каспійського моря, що відкривало нові торгівельні контакти з Персією, Кавказом і Середньою Азією. У той же час різко погіршилися відносини з Османською імперією та її васалом Кримським ханатом, з якими виникли конфлікти в Дикому полі та Передкавказзі. Тривали набіги кримських татар на російські землі.

На добу Івана IV Грозного припав також початок завоювання Сибіру. Нечисленний загін козаків Єрмака Тимофійовича, найнятий уральськими промисловцями Строгановими для захисту від набігів сибірських татар, розбив військо сибірського хана Кучума і здобув його столицю Кашлик (давнє місто на території сучасної Тюменської області, Російська федерація), Верхотур’я (нині місто Свердловської області), Мангазея (давнє місто на території сучасного Ямало-Ненецького автономного округу), Єнісейськ (нині місто Красноярського краю), Братськ (нині місто Іркутської області; усі в Російській Федерації) та інші.

Унаслідок збільшення території держави до складу Росії увійшло чимало народів (волзькі та сибірські татари, башкири та інші), остаточно перетворивши Російське царство на поліетнічну державу. В інтеграції ново набутих земель почала формуватися модель «етнонаціональної політики» Російської держави, властива подальшому періоду (до середини ХІХ століття). Там, де соціальне становище неросійської верхівки було подібним до російського дворянства, її визнавали як рівну і кооптували до російської знаті; релігійний чинник не відігравав суттєвого значення. У випадку несхожості (наприклад панування родоплемінних відносин або кочування) з місцевою елітою співпрацювали, але не включали до російського дворянства.

Після успіхів на сході та півдні, прагнучи відновити експансію в Прибалтиці, Іван IV розпочав Лівонську війну 1558 – 1583 років. Її початок протікав для Москви успішно: Лівонський орден перестав існувати, Велике князівство Литовське зазнало суттєвих втрат; однак внаслідок Люблінської унії 1569 року і утворення Речі Посполитої баланс сил змінився. Також із півдня почали завдавати ударів кримці та турки; зокрема, 1571 року кримський хан Девлет-Гірей І спалив Москву. Кримсько-османський наступ був зупинений 1572 року в битві при Молодях (нині село Московської області). На західному напрямку російські війська зазнали поразок від польського короля Стефана Баторія.

Пізній період правління Івана IV позначений суперечливими та часом неадекватними заходами у внутрішній політиці, пов’язаними із запровадженням «оприччини» (1565 – 1572 роки) – жорстокого терору проти реальних або уявних ворогів царя, особливо в середовищі боярської еліти. «Оприччину» скасували через неефективність дій «опричників» проти кримсько-османської загрози.

Після смерті Івана IV Грозного царював його син Федір, зі смертю якого (1598 року) в Росії обірвалася династія Рюриковичів. Ще за життя Федора за нього де-факто правив боярин Борис Годунов. Він і був обранний наступним царем, але чутки про «чудовий порятунок» царевича Дмитрія, загиблого сина Івана IV, супроводжували правління Бориса Годунова і дестабілізували обстановку в країні. Важкі неврожаї початку 1600-х років спричинили економічну і суспільну кризу з переходом у громадянську війну, так званий Смутний час.

1604 року в межі Російської держави ввійшли війська підтриманого окремими польськими магнатами Лжедмитрія І, який видавав себе за врятованого царевича Дмитрія. Після смерті Бориса Годунова 1605 року Лжедмитрій І увійшов до Москви та був визнаний царем, але воєнно-політична криза, спричинена сумнівною легітимністю нового володаря, лише посилилася. Незабаром Лжедмитрій І був убитий під час повстання городян, ініційованого ворожим боярським угрупованням. Однак новий цар Василій Шуйський також не зміг довго протриматися при владі. Річ Посполита продовжувала втручання в російські справи – спочатку, щоб посадити на престол Лжедмитрія ІІ, а згодом – і королевича Владислава Ваза – сина польського короля Сигізмунда ІІІ Ваза. 1610 року польські війська зайняли Москву, однак земське ополчення під проводом Кузьми Мініна і князя Дмитра Пожарського облягло їх у московському Кремлі та примусило до капітуляції.

Врешті на трон зійшов молодий боярин Михайло Федорович Романов (1613 – 1645 роки правління), поклавши початок новій династії Романових, які правили Росією до 1917 року. Незважаючи на те, що російсько-польська війна тривала до 1618 року (зокрема й за участі українських козаків Петра Конашевича-Сагайдачного), обрання Михайла Романова на царство часто розглядається вже як кінець Смутного часу. В цілому за час Смути Росія зазнала значних людських та економічних втрат, часом держава як така просто переставала існувати. Це обумовило її зовнішньополітичну слабкість до середини XVII століття.

Наступні роки ознаменувалися відновленням економіки та державного управління. Утім Смоленська війна, в якій цар Михайло Федорович зробив спробу повернути захоплений Річчю Посполитою в Смутні часи Смоленськ, закінчилася безрезультатно (1634 рік). З іншого боку, тривала успішна експансія на схід, де росіяни заглибилися в Східний Сибір та досягли узбережжя Тихого океану. Про зміцнення Російського царства засвідчила нова війна з Річчю Посполитою, пов’язана із прийняттям Війська Запорозького під російський протекторат (1654 рік), що було санкціоновано новим царем Олексієм Михайловичем (1645 – 1676 роки правління) і Земським собором. Тривалий конфлікт на заході за українські та білоруські землі завершився стабілізацією російсько-польського кордону переважно по Дніпру за Андрусівським договором (перемир’ям) 1667 року та «Вічним миром» 1686 року. Участь османської імперії в суперечці за Наддніпрянську Україну (події, пов’язані з діяльністю Петра Дорошенка та Чигиринськими походами) припинилася підписанням Бахчисарайського миру 1681 року.

1686 року вдалося підпорядкувати Київську метрополію Московському патріархату, що суттєво посилило вплив московського православ’я на землях Західної Русі. Важливою подією царювання Олексія Михайловича стали також церковні реформи патріарха Никона, що викликали опір серед великої частини населення. Згодом так звані старовіри не прийняли реформи Никона, відкололися від Церкви і ще багато десятиліть стикалися з переслідуванням з боку держави.

Основною адміністративною одиницею Російського царства був повіт (уїзд), який ділився на волості і стани. Повіти утворювалися поступово на основі колишніх князівств, через що розміри повітів були різні. До середини XVII століття склалося більше 250 повітів. У середині XVI століття на прикордонних територіях почали створюватися великі військово-адміністративні райони – розряди. У першу чергу це пояснювалося необхідністю кращого управління військами на кордонах. Першим таким військово-адміністративним районом став Українний розряд, який пізніше отримав назву Тульського. Поступово число розрядів збільшувалося.

До найзначнішого соціального процесу XVII століття можна віднести завершення закріпачення селян, закріплене Соборним положенням 1649 року. Бунти та втечі селян до окраїни держави, зокрема в приволзькі та придонські козацькі краї, призводили до таких значних соціальних конфліктів, як повстання Степана Разіна (1670 – 1671 років). Численні подібні конфлікти сприяли тому, що в російській історичній свідомості XVII століття стало вважатися «бунташним».

Після смерті сина Олексія Михайловича Федора Олексійовича (1682 року) правили його брати Петро та Іван за регентства їхньої сестри Софії Олексіївни, а з 1689 року почалося одноосібне царювання Петра І, який із 1698 року запровадив масштабні реформи російської держави. Після тривалої мандрівки країнами Західної Європи він розпочав процес вестернізації Росії, властивий і подальшим періодам існування російської держави. Цей процес проявлявся як у зовнішніх формах зміни звичаїв та моди, так і в модернізації війська, державного управління та економіки, активізації зовнішньої експансії у бік Європи.

Полярні оцінки діяльності особистості Петра І в суспільній думці та історіографії Росії пов’язані з тим, що зовнішні форми модернізації здійснювалися традиційними для Московської держави архаїчними та деспотичними методами, зовнішня та військова потуга досягалася за рахунок виснаження внутрішніх ресурсів суспільства. Розвиток промисловості та торгівлі, ініційований Петром І, не супроводжувався тими соціальними змінами, що відбувалися в Західній Європі. Модернізація спиралася на кріпосницьку аграрну економіку, котра гальмувала соціальну мобільність населення і технологічні інновації. У політичному сенсі реформи Петра І лише зміцнили абсолютну владу царя та прибрала останні рудименти станового представництва, знищили основні осередки політичного та ідеологічного впливу, які могли протистояти владі царя (боярська дума і патріаршество); основною опорою монархії стали дворяни, ієрархічно організовані відповідно до Табеля про ранги 1722 року, а Церква була поставлена під контроль держави. Впроваджувалася уніфікована система адміністрації (колегії та губернії), що заступила попередні строкаті владні органи й територіальні утворення. 1708 року країна була розділена на 8 губерній: Московську, Інгерманландську, Архангелогородську, Київську, Смоленську, Казанську, Азовську і Сибірську.

У зовнішній політиці спочатку Петро І здійснив вдалу спробу завоювати вихід до Азовського моря (Азовсько-Дніпровські походи 1695 – 1696 років), але потім його основна увага була сконцентрована на здобутті виходу до Балтики у боротьбі зі Швецією. Північна війна 1700 – 1721 років стала тим зовнішньополітичним кроком, який врешті вивів Росії в число провідних європейських держав. Невдачі початкового етапу війни мали наслідком створення регулярної армії і флоту, переорієнтацію всієї економіки країни на досягнення воєнних цілей та розвиток нової столиці – Санкт-Петербурга, заснованого 1703 року. 1708 року воєнні дії перемістилися на українські землі, де гетьман Іван Мазепа перейшов на бік шведського короля Карла ХІІ. Полтавська битва 1709 року принесла перемогу російським військам, але спричинила вступ у конфлікт Османської імперії. Прутський похід 1711 року Петра І виявився невдалим, приазовські завоювання були втрачені; але на півночі ініціатива вже належала росіянам, і 1721 року Ніштадський мир закріпив набуття Російською державою Інгрії (Іжори), Карелії, Естляндії, Ліфляндії, півдня Фінляндії.

Культурний процес Росії XVI – XVII століть характеризується низкою поступових модернізаційних зрушень, які врешті привели до багатопланових реформ Петра І. Драматичні події часів Івана IV Грозного сприяли активізації суспільної думки, щоправда, на «політичному рівні» єдиним критиком царя виступив князь-емігрант Андрій Курбський. Попри перешкоди церковних кіл із 1550-х років поступово почало розвиватися російське друкарство, яке, однак, до кінця XVII століття публікувало лише богослужбову літературу. XVI століття стало часом розквіту книжкової мініатюри, появи гравюр, а в XVII столітті виник жанр світського портрета-парсуни. Архітектура наслідувала традиційні місцеві форми попередніх часів; вершиною «шатрового стилю» став Собор Покрови Пресвятої Богородиці, що на Рову (Собор Василя Блаженного; 1555 – 1561 роки).

Із середини XVII століття почала формуватися європеїзована світська придворна культура, яка демонструвала цілком нові жанри (виник російський театр), привела до появи синтетичних стилів (так зване московське, або наришкінське бароко). Події Смути та церковного розколу послабили авторитет православної церкви, а поява в Росії значного числа західноруських (зокрема українських) та грецьких ченців, священників, ієрархів, проникнення публікацій із київсько-могилянського культурного кола сприяли активізації західних та світських впливів у церковному житті. Одним із проявів цієї тенденції стало створення навчальних закладів, найвизначнішим з яких стала Московська словʼяно-греко-латинська академія (рік заснування 1687).

Метою реформ Петра І в культурній сфері стали модернізація і вестернізація Росії («приведение нашего Отечества в сравнение с прочими»), що проявилося в низці кроків від зміни звичаїв двору, створення світських освітніх та наукових установ до регламентації зовнішнього вигляду росіян. Було змінено навіть літочислення й рахування годин доби, кириличний шрифт та позначення цифр. Запроваджувалися технічні навчальні заклади (переважно військового спрямування), здійснювалися дослідницькі географічні проекти, було створено перший музей (Кунсткамеру) та Академію наук; 1724 року). Зміни підтримувалися на рівні такими авторами, як Феофан Прокопович та Стефан Яворський.

В 1721 Петро І проголосив Російську імперію, яка проіснувала до 1917 року.

Географічне поширення

Росія

 

К. Ю. Галушко. Росія// Енциклопедія історії України: Т. 9. Прил – С / Редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. НАН України. Інститут історії України. - К.: В-во «Наукова думка», 2012. - С. 309 – 334.