національний музей
тараса шевченка

укр рус eng

Священна Римська імперія германської нації

Назва  

Священна Римська імперія германської нації

Довідка

Політичне об’єднання конфедеративного типу, яке існувало в Західній Європі у 962–1806 роках. Заснована 962 року німецьким королем Оттоном І після захоплення Північної і Центральної Італії. Цей акт тлумачився як відродження імперії Каролінгів, заснованої королем франків Карлом І Великим, а нова імперія проголошувалася наступницею Римської імперії. Тому протягом 962–1508 років німецькі королі отримували титул імператорів тільки після коронації в Римі (Італія). Перші імператори носили титул «imperator augustus», із 1034 року з’явилася назва «Romanum imperium», а з часів Фрідріха І Барбаросси імперія стала називатися «Священною», що мало увиразнити її статус універсальної християнської імперії.

Перші імператори намагалися створити сильну централізовану державу, що претендувала на світове панування. Проте самі німецькі королі, які ставали імператорами, обиралися на рейхстагах (з’їздах імперських князів, які зберегли владу в своїх уділах). У боротьбі з сепаратизмом імперських князів імператори спиралися на допомогу князів Церкви, якими ставили своїх родичів, через що йшли на створення церковних князівств. Боротьба з римськими папами за інвеституру (право призначати архієпископів, єпископів і абатів), яку імператори в другій половині ХІ – ХІІ століттях програли, призвела не тільки до втрати церковних князівств, але й до закріплення світських князівств за регіональними династіями. В результаті у складі імперії опинилося більше 200 політичних утворень, кожне з яких мало ознаки феодальної держави (королівств, герцогств, князівств, маркграфств, пфальцграфств, ландграфств, церковних ленів і вільних імперських міст). Деякі з них дробилися, а потім знову об’єднувалися. Боротьба за королівський та імператорський трон між регіональними династіями особливо загострилася у ХІІ – ХІІІ століттях, коли майже всі імперські лени розділилися на гіббелінів (прихильників сильної імператорської влади, яку уособлювали представники династії Гогенштауфенів) та гвельфів (прихильників їхніх суперників Вельфів, які спиралися у своїй боротьбі на підтримку римських пап). Гвельфи, особливо в Італії, також отримали підтримку торгово-ремісничих міст, які боролися за самоврядування, проти чого спочатку рішуче виступала імператорська влада.

Спочатку імперія, претендуючи на світове панування, намагалася максимально розширити свої володіння. Були приєднані королівство Бургундія (1032 – 1034), землі полабських і поморських слов’ян, королівство Чехія. Робилися спроби підпорядкування Угорщини та Польщі. Останньому активно протидіяли київські князі, підтримуючи в Угорщині та Польщі тих правителів, які противилися натиску імперії. Київський князь Ярослав Мудрий фактично врятував Польщу від розвалу і поглинання імперією, скріпивши союз із нею шлюбами Марії Володимирівни (Добронєги Володимирівни) з Казимиром І, сином короля Мешка ІІ (1041 рік), та Ізяслава Ярославича з Гертрудою-Олісавою, його сестрою (1042 рік). Не добившись прямого союзу з імператором, Ярослав Мудрий здійснював вплив на імперську політику через сильніших князів, союзи з якими були скріплені відповідними шлюбами. Цю практику продовжили його наступники. 1089 року імператор Генріх IV одружився з Євпраксією Всеволодівною, дочкою київського князя Всеволода Ярославича. Але невдовзі імператриця стала жертвою інтриг Вельфів, і у 1093 році шлюб розпався.

У боротьбі з папами та Вельфами Гогенштауфени намагалися утворити спадковий домен, спираючись на який, вони могли б отримати перевагу. Таким доменом стало Сицилійське королівство. Найближчим до створення потужної централізованої імперії був Фрідріх І Барбаросса. Його випадкова загибель на початку ІІІ христового походу зупинила цей процес. За допомогою невідомого на ім’я імператора (імовірно, Фрідріха І або Генріха VI Гогеншауфена) повернув собі галицький престол князь Володимир Ярославич.

Після падіння Гогенштауфенів імперські князі довший час намагалися обирати королями незначних князів, які б не могли претендувати на створення унітарної держави. Тому з другої половини ХІІІ століття німецькі королі навіть не могли організувати коронаційного походу в Рим. Розширення кордонів імперії зупинилося, а її вплив в італійських землях став номінальним. Але врешті обраний німецьким королем герцог Люксембургу Генріх VII зумів коронуватися в Римі й забезпечити синові успадкування чеського престолу. Проте злет династії Люксембургів і пов’язане з ним піднесення імперії були короткочасними. Невдала політика імператора Сигізмунда перекреслила всі здобутки його попередників. Із 1438 року німецькими королями стали Габсбурги, які утримали за собою престол, перетворивши його на спадковий. Одружившись у 1496 році з іспанською інфантою Хуаною Божевільною, Філіпп І Красивий Габсбург 1504 року успадкував Іспанію, а з нею – і Сицилію, Неаполь, Нідерланди, Франш-Конте та американські й африканські колонії. Більшістю цих територій Габсбурги володіли до 1700 року.

Однак сама імперія все більше перетворювалася на конгломерат територіальних князівств чи конфедерацію, яка не мала ні єдиного законодавства, ні єдиних фінансів, ні спільного війська. Спроби утворити спільні органи були невдалими Намагаючись зберегти імперію будь-якою ціною, Габсбурги йшли на компроміси на користь територіальних князів, погоджуючись на обмеження частини повноважень імператора рейхстагом. Рейхстаг імперських князів не мав механізмів реалізації своїх рішень. Вже 1201 року папа Римський Інокентій ІІІ за поданням Вельфів пропонував обмежити число виборців, які мали право обирати короля, трьома світськими та трьома духовними князями. Пізніше ця колегія була збільшена до семи. Карл IV Люксембург Золотою буллою 1356 року визначив число і права цих князів-курфюрстів (або електорів) та процедуру виборів. Право обирати імператорів отримали архієпископи Майнцький, Трірський та Кельнський, король Чехії, маркграф Брандербургу, герцог Саксонії і пфальцграф Рейнладу. 1489 року рейхстаг розділили на три курії, з яких першу утворили курфюрсти. 1623 року курфюрстами стали герцоги Баварії, змінивши пфальцграфів, які повернули собі це достоїнство в 1648 році. (1777 року обидва курфюрста об’єдналися). В 1692 році курфюрстом став Ганновер, а в 1803 році – Вюртемберг, Баден, Гесен-Касель та Зальцбург.

Реформація розділила імперських князів на два табори. Північнонімецькі князі-протестанти почали орієнтуватися на Гогенцоллерів, які об’єднали Бранденбург і Пруссію й у 1701 році отримали королівський титул. За Вестфальським миром 1648 року, яким завершилась Тридцятилітня війна 1618–1648 років, за територіальними князівствами було закріплено повний суверенітет у внутрішніх і зовнішніх питаннях. Після цього існування імперії стало чисто номінальним. В її складі формально ще залишався Швейцарський союз (фактично повністю незалежний із 1499 року). Не сподіваючись на ефективність імперської влади, потужні торгово-промислові міста утворювали економічні й політичні союзи, найсильнішим з яких була Ганза (1241–1669 роки), котра об’єднала 160 міст, монополізувала торгівлю в Північному і Балтійському морях, звільнивши їх узбережжя від піратів.

«Спадковим ворогом імперії» був Людовик XIV. У XVIII столітті існування імперії було майже забуте: залишилися тільки гучні титули. Весь дух XVIII століття суперечив ідеї Священної Римської імперії. Раштатський конгрес (1797–1798 роки) виявив внутрішню роздробленість імперії, яка завжди страждала нестачею національної єдності та політичної свободи.

В умовах наполеонівських перемог останній імператор Франц ІІ Габсбург (який у 1804 році прийняв титул спадкового австрійського імператора як Франц І) 6 серпня 1806 року відмовився від корони імператора Священної Римської імперії, таким чином формально ліквідувавши вже практично неіснуючу імперію.

Географічне поширення

В різні часи етнічні німецькі, голландські, бельгійські, австрійські, французькі, італійські, чеські, швейцарські, польські словенські землі.