національний музей
тараса шевченка

укр рус eng

Сейм

Назва

Сейм (вальний, загальний сейм)

Довідка

Найвищий законодавчий станово-представницький орган (парламент) Корони Польської та Речі Посполитої у XV–XVIII століттях. Виник у процесі еволюції королівської ради, загальнодержавних вічових з’їздів окремих польських земель (воєводств) та малопольського і великопольського провінційних з’їздів, що виконували законодавчі функції. Перетворення з’їздів на сейми, тобто на станово-представницькі загальні зібрання (лат. conventio, parlamentum), відбулося тоді, коли участь у них, крім урядовців-сановників, стали брати шляхтичі, а також представники міст і церкви. Визначальним фактором у формуванні сейму було прагнення різних станів обмежити королівську владу.

У першій половині XV століття вальний сейм збирався щороку в Пйотркові (нині м. Пйотркув-Трибунальські Пйотрковського воєводства, Польща). Складався з членів королівської ради у повному складі, земських урядників, шляхти, яка не посідала урядів, а також представників міст і духовенства. Від другої половини XV століття на вальний сейм стали прибувати посли, яких делегували земські шляхетські сеймики. Якщо з певних причин вальний сейм не відбувався, замість нього скликалися провінційні сейми (великопольський – у Коло, нині м. Коло Конінського воєводства; малопольський – у Новому Мясті Корчині, нині м. Нови-Корчин, воєводство Кельце).

У XVI столітті вальний сейм став двопалатним і включав посольську ізбу (нижню палату) та сенат. Посольська ізба сформувалася як представництво земських шляхетських сеймиків. Спочатку у виборах послів брали участь земські сановники-сенатори. Однак із середини XVI століття це стало виключно прерогативою шляхти. Великі воєводства обирали на вальному сеймі по шість послів, решта – по одному-два.

Після Люблінської унії 1569 року до складу посольської ізби входило 170 послів, у тому числі 48 від Великого князівства Литовського. В посольській ізбі не було представників духовенства і міст (за винятком Кракова та Вільно, нині Вільнюс; пізніше – Львова, Кам’янця (нині Кам’янець-Подільський) і Любліна, делегати від яких не мали права голосу).

Вищою палатою вального сейму був сенат, який утворився на основі колишньої королівської ради. Важливим елементом вального сейму був інститут королівської влади. Від середини XVI століття король разом з сенатом і посольською ізбою утворювали три «сеймуючі стани». Король скликав сейми, мав право законодавчої ініціативи і санкції сеймових ухвал. Під його головуванням відбувався сеймовий суд з особливо важливих справ. Від імені короля публікувалися сеймові конституції, яким він надавав остаточної редакції, але самостійно видавати їх не міг.

Межі компетенції вального сейму складалися в процесі історичного розвитку даного політичного інституту. У XV столітті на вальному сеймі ухвалювали найважливіші правові акти, що стосувалися прав і свобод шляхти, затверджували міжнародні угоди. Без дозволу вального сейму король не мав права збирати податки. Згідно з конституцією «Nihil novi» (1505), без спільної згоди земських послів і сенаторів заборонялося приймати будь-які нові законодавчі акти, що ущемляли шляхетські права, зрівнювалася роль у сеймі земських послів і сенаторів. За королем залишалося право бути самостійним законодавцем стосовно, зокрема, мешканців королівських міст, селян із королівщин, євреїв, гірничої справи. Подальша кристалізація політичних, організаційних, а також правових засад вального сейму пов’язана з прийняттям генрикових статей 1573 р., за якими визначалися фундаментальні засади політичного устрою Речі Посполитої: король визнавав вільну елекцію (вибір короля), зрікався спадковості титулу, зобов’язувався залагоджувати справи війни і миру з урахуванням думки сенату, утримувати кварцяне військо, не скликати Посполите рушення без згоди сейму, збирати вальний сейм раз на два роки. Такі сейми називалися звичайними і тривали не більше 6 тижнів. У разі потреби збиралися надзвичайні вальні сейми, тривалість яких не перевищувала 2–3 тижні (для продовження роботи сейму після закінчення визначеного терміну потрібна була згода всіх послів). Після Люблінської унії спільні польсько-литовські вальні сейми збиралися у Варшаві, а з 1673 року кожен третій з них – у Гродно (нині Білорусь). Коронаційні сейми відбувалися у Кракові.

Важливою політико-правовою основою діяльності вального сейму служили пакти-конвенти (pacta conventa). Вони були прийняті одночасно з генриковими статтями і становили собою публічно-правову угоду між шляхтою та новообраним королем. Згідно з ними, кандидат на корону перед вступом на трон давав конкретні зобов’язання щодо проведення закордонної політики, певних фінансових питань тощо (1632 року генрикові статті були об’єднані в один правовий акт з пактами-конвентами). З 1578 року вальний сейм став розглядати питання щодо нобілітації (надання королем дворянського титулу), також брав участь у визначенні курсу закордонної політики, здійснював контроль над урядом, а через сенаторів-резидентів – і над діяльністю короля.

Політична роль і законодавчі функції вального сейму зазнавали змін на період «безвладдя», коли влада переходила до так званої генеральної конфедерації шляхти, а фактичним главою держави ставав примас (гнєзненський архієпископ). Обов’язком останнього ставала організація елекції (виборів монарха).

Першим її етапом була конвокація, тобто скликання послів від воєводств, які утворювали каптур – генеральну конфедерацію, що охоплювала шляхту в цілому, з метою організації влади (апеляційний суд генеральної конфедерації мав статус найвищого), а також реалізації певних домагань магнатів і шляхти. Другим організаційним етапом був елекційний сейм, що відбувався неподалік Варшави. Він розглядав кандидатури на корону й укладав пакти-конвенти. На цей сейм прибували шляхетський загал і представники привілейованих міст. Вибір короля ґрунтувався на засаді одностайної згоди виборців і відбувався шляхом елекції viritim (уся шляхта мала право брати участь у виборах короля безпосередньо). Завершенням елекції був коронаційний сейм, на якому король видавав загальне підтвердження станових прав і складав коронаційну присягу, а також затверджувалися законодавчі акти, прийняті під час «безвладдя».

Прийняття ухвалених вальним сеймом норм-конституцій базувалося на засаді одностайної згоди. Причому посли від шляхетських сеймиків зобов’язані були суворо дотримуватися наданих їм інструкцій. Оскільки регіональна шляхта часто керувалася насамперед місцевими інтересами, то в інструкціях послам наказувалося схвалювати рішення вального сейму лише після того, як на ньому будуть задоволені вимоги сеймика. Необхідність для депутатів дотримуватися подібних інструкцій, а також засада одностайності під час прийняття ухвал і чинність права «ліберум вето» (liberum veto) давали змогу впливовим магнатам у разі загрози їхнім інтересам використовувати названі правові процедури як інструмент для блокування роботи вального сейму. Внаслідок цього протягом другої половини XVI – XVIII століть майже третина вальних сеймів завершилася безрезультатно або була зірвана. Криза шляхетського парламентаризму стала незворотною внаслідок поділів Польщі 1772, 1793, 1795 років, коли вальний сейм занепав як центральний інститут політичної системи шляхетської Речі Посполитої.

У роботі вальних сеймів брали активну участь депутати від шляхетських сеймиків українських земель, що сприяло закоріненню в політичній свідомості українських шляхтичів уявлення про Річ Посполиту як спільну політичну батьківщину шляхти незалежно від її регіональної й національної належності. На цих сеймах депутати від українських сеймиків порушували правові, оборонні, релігійні та інші питання, у вирішенні яких був зацікавлений загал місцево шляхти. Протягом першої половини XVII століття перед вальним сеймом висували свої станові й надстанові політичні вимоги також запорозькі козаки.

Географічне поширення

Королівство Польське, Річ Посполита.

 

П.М. Сас.


Текст статті: Енциклопедія історії України: Т. 1: А-В / Редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. НАН України. Інститут історії України. - К.: В-во «Наукова думка», 2003. - 688 с.: іл.