національний музей
тараса шевченка

укр рус eng

Гайдамаччина (гайдамацький рух)

Назва

Гайдамаччина (гайдамацький рух)

Довідка

Явище суспільного життя, зумовлене соціальними, релігійними та національними реаліями України XVIII століття, насамперед ускладненням внутрішньо-політичної ситуації в правобережній частині Гетьманщини після її підпорядкування Речі Посполитій.

Руйнування національних державних інституцій, витворених правобережним козацтвом у ході національно-визвольної боротьби другої половини XVII – початку XVIII століття; політична анархія, господарське розорення краю та відповідні зміни в соціальній структурі населення в поєднанні з конфесійними проблемами, які накопичувалися, створювали в регіоні сприятливий ґрунт для соціального та національного протистояння.

Перша згадка про гайдамаків у джерелах датується 1715 роком, хоча, за твердженням Володимира Антоновича, гайдамацькі загони почали діяти на Волині вже 1708 року. Кількість їх збільшувалася настільки швидкими темпами, що для боротьби з гайдамаками польський уряд змушений був використовувати підрозділи регулярної армії. Зародившись на Правобережному Подніпров’ї, рух поширився на інші регіони українських земель (Галичину, Лівобережну Україну, Слобідську Україну). Притаманний йому перманентний характер та партизанська тактика боротьби сковували військово-політичний апарат Речі Посполитої, розхитували її господарську систему. Центром формування гайдамацьких загонів стало степове Запорожжя.

Соціальну основу руху становило селянство. Активну участь у гайдамаччині брали також представники інших верств і прошарків – ремісники і міщани, частина дрібної шляхти, чернецтво православних монастирів. Рух підтримувався окремими поміщиками та православним духовенством. Досить вагомою (особливо на першому етапі) виявилася участь злюмпенізованих елементів, що надавало рухові розбійницького забарвлення. Активно діючою силою, яка ввела гайдамаччину в русло організаційно спрямованої боротьби за віру православну та повернення до соціальних завоювань доби національної революції 1648–1676 років, стало запорозьке козацтво. Його роль особливо зросла після 1734 року – часу відновлення Нової Січі. Саме цього року спалахнуло і велике гайдамацьке повстання, полум’я якого швидко охопило майже всю Правобережну Україну, перекинулося на Галичину і частково Лівобережжя. Приводом для народного виступу послужило введення в Польщу російських військ для підтримки вигідної для Російської держави кандидатури Августа III Саксонського на польський королівський престол, що за часом збіглося із закінченням пільгових термінів на теренах Брацлавщини, а відповідно – посиленням визисків з місцевим населення. Повстання під проводом Верлан, Скорича, Гриви, Медвідя, Моторного та ін. відзначалося порівняною масштабністю та організованістю. Воно знаменувало перехід гайдамаччини на вищий щабель – від розрізнених дій невеликих ватаг, що обмежувалися нападами на місцевих дрібних шляхтичів і орендарів, до акцій більш загальних, здійснюваних силами великих загонів. Придушене російськими і польськими військами повстання перейшло в безперервну збройну боротьбу невеликих, але мобільних загонів (ватаги Г. Голого, Одимченка, Заїки, М. Сухого та ін.).

Новий значний спалах гайдамаччини спостерігався 1750 року. Підтримані місцевим населенням, повстанці захопили декілька міст на території Правобережної України, перейшли на лівий берег Прип’яті (притока Дніпра). Від 1759 року спостерігалася активізація дій гайдамаків на Слобожанщині. Органічний зв’язок із розвитком гайдамацького руху мала Коліївщина (1768) – якісно новий вияв національно-визвольних змагань українців у XVIII столітті.

Зв’язок з Т. Г. Шевченком

Гайдамаки опоетизовані Т. Шевченком.

Географічне поширення

Правобережна Україна, частина Лівобережжя та Галичина