національний музей
тараса шевченка

укр рус eng

Декабристський рух

Назва

Декабристський рух

Довідка 

Декабристський рух зародився в Санкт-Петербурзі та Москві. 1814 року генерал-майор Михайло Орлов і офіцер Матвій Дмитрієв-Мамонов разом з однодумцями розпочали створення таємного «Ордену російських лицарів», програма якого містила плани обмеження самодержавної влади в Російській імперії, скасування кріпацтва, поліпшення стану промисловості, торгівлі, запровадження вільного книгодрукування. Того ж року група офіцерів, серед яких – Олександр Муравйов, Микита Муравйов, Іван Бурцов, об’єдналася в «Священну артіль». До них приєдналася група вихованців Царськосельського ліцею – Вільгельм Кюхельбекер, Іван Пущин та інші.

Діяльність цих таємних гуртків стала поштовхом до утворення в Санкт-Петербурзі 21(09) лютого 1816 року першої в Росії таємної дворянської організації – «Союзу порятунку». Її засновники – гвардійські офіцери: Олександр Муравйов, Микита Муравйов, Іван Якушкін, брати Сергій Муравйов-Апостол та Матвій Муравйов-Апостол, князь Сергій Трубецькой. Провідну роль відігравав Олександр Муравйов. Членами організації також стали Микола Новіков, Михайло Лунін, Федір Глинка, князь Іван Долгоруков, Павло Пестель, Іван Бурцов та інші. Саме республіканець і масон Микола Новіков залучив Пестеля до товариства і сприяв розвиткові його республіканських поглядів.

За час свого існування «Союз порятунку» об’єднував приблизно 30 осіб. У січні 1817 року організація ухвалила (згідно зі статутом) рішення про зміну назви – «Товариство істинних і вірних синів Вітчизни». Наступним кроком стало утворення восени 1817 року в Москві військового товариства, до якого ввійшли Олександр Муравйов, Микита Муравйов, Сергій Муравйов-Апостол, князь Сергій Трубецькой, князь Федір Шаховськой, Павло Колошин та інші. На його основі  утворився «Союз благоденства». Програма цієї організації  – «Законоположення союзу благоденства» або «Зелена книга» (остання назва – від кольору обкладинки зшитку) – була написана Микитою Муравйовим, Сергієм Трубецьким, Павлом Колошиним. Існувала й таємна частина програми, яка в письмовому вигляді не збереглася і в якій ішлося про скасування самодержавства в Російській імперії шляхом військового перевороту, запровадження конституції та представницького правління.

Важливим напрямом діяльності «Союзу благоденства» стало формування управ на місцях і вербування нових членів. Поряд з Корінною управою, яка керувала всіма справами товариства в Санкт-Петербурзі, існували «побічні» управи в Москві, Тульчині, Полтаві, Тамбові, Нижньому Новгороді, Кишиневі. Найбільшою і найактивнішою була Тульчинська управа, яку очолював Павло Пестель. Полтавську управу очолював Микола Новіков.

Протягом трирічної діяльності товариство об’єднало понад 200 членів. У січні 1820 року відбулася нарада членів Корінної управи. На ній Павло Пестель виголосив доповідь, в якій виклав усі переваги й недоліки як монархічного, так і республіканського правлінь, доводячи прогресивність останнього.

У січні 1821 року в Москві відбувся з’їзд «Союзу благоденства», який ухвалив  рішення  про  розпуск товариства. Тоді ж було прийнято таємну постанову про створення чотирьох нових управ, але без участі прореспубліканськи налаштованих прибічників Павла Пестеля.

Внаслідок розпаду «Союзу благоденства» сформувалися дві таємні організації: у Санкт-Петербурзі – помірковане Північне товариство та в Тульчині – радикальне Південне товариство (останнє утворилося раніше). Представниками Тульчинської управи на московському з’їзді, який проголосив розпуск «Союзу благоденства», були Михайло Комаров та Іван Бурцов. Вони й повідомили членів Тульчинської управи про рішення з’їзду. Але Павло Пестель практично не припиняв діяльності своєї управи. Він реорганізував її та в березні 1821 року створив на її базі Південне товариство. Директорами були обрані Павло Пестель та Олексій Юшневський. Разом із тим товариство планувало налагодити  тісну  взаємодію  з  Південним товариством, розглядаючи обидві організації як складові частини єдиної структури, а тому третім директором було обрано Микиту Муравйова.

Керівництво Південного товариства вважало, що революційні зміни в Російській імперії можна здійснити лише військовим шляхом. Повстання на окраїнах імперії повинно було підтримати виступ у центрі. За такої умови можна було подолати опір царизму й захопити владу. Тактика військової революції передбачала збільшення кількості військових у товаристві, особливо командирів військових частин. Тим часом Павлові Пестелю присвоїли звання полковника і його було призначено командиром В’ятського піхотного полку.

У січні (за старим стилем) 1822 року в Києві відбувся перший установчий з’їзд керівників Південного товариства (Павло Пестель, Олексій Юшневський, Василь Давидов, князь Сергій Волконський, Сергій Муравйов-Апостол). На з’їзд було запрошено керівника Північного товариства Микиту Муравйова, який перебував у Білорусі на маневрах, але він не прибув через зайнятість військовими справами. З’їзд прийняв рішення скликaти наступні з’їзди щороку, а місцем їх проведення визначив Київ як колишній центр Давньоруської держави; з’їзди мали відбуватися під час контрактових ярмарків, коли до міста прибували дворяни і влаштовувалися численні бали. Було ухвалено рішення про створення Кам’янської управи (містечко Кам’янка), яку очолили Василь Давидов та князь Сергій Волконський.

На наступному січневому з’їзді 1823 року була сформована третя, Васильківська управа, яку очолили ініціатори її створення Сергій Муравйов-Апостол та Михайло Бестужев-Рюмін. Поступово вона стала найактивнішою: розробила кілька планів збройних виступів, вела пошук союзників.

На з’їздах розглядалися питання програми й тактики товариства, зокрема обговорювався розроблюваний Павлом Пестелем проект конституції-наказу, що згодом, 1824 року, отримав назву «Руська правда» (це був своєрідний наказ Тимчасовому урядові, який планувалося створити після революційного перевороту і який, зосередивши всю повноту влади в своїх руках, мав протягом десяти років утілити «Руську правду» в життя). Активну  участь в обговоренні брали Сергій Муравйов-Апостол, Олексій Юшневський, Микола Крюков.

У «Руській правді» мало бути 10 глав. Але повністю розроблені й обговорені були лише дві перші й більша частина третьої. Четверта і п’ята глави існували в чернетках; збереглися також підготовчі матеріали до останніх п’яти глав.

«Руська правда» проголошувала знищення кріпацтва. Водночас запроваджувався поділ усіх земель кожної волості на дві частини: на фонд суспільних земель і фонд приватних земель.

Фонд суспільних земель мав бути створеним із земель, частково конфіскованих у поміщиків, а частково реквізованих із державних маєтностей, і поділятися між волостями. Суспільна земля волості належала всій волості і не підлягала продажу. Кожен громадянин країни мав право отримати безплатно наділ із суспільного фонду й обробляти його власноруч.

Фонд приватних земель волості повинен був складатися із земель, що перебували в приватній власності поміщиків і селян, а також у власності держави. Земля з приватного фонду могла продаватися, купуватися, здаватися в оренду, передаватися в спадок. Для її обробітку можна було використовувати вільнонайману працю.

За «Руською правдою» в країні мало бути встановлено республіканську форму правління. Скасовувалися станові відмінності, оголошувалися рівність усіх громадян перед законом і право кожного громадянина брати участь у державних справах. Громадяни чоловічої статі, які досягли 20-річного віку, отримували виборчі права без обмеження майновим чи будь-яким іншим цензом, рекрутська повинність замінялася загальною військовою повинністю. Військові поселення ліквідовувалися. Оголошувалася свобода слова, друку, зборів, віросповідання. Всіляко заохочувався розвиток промисловості й торгівлі. Замість станового суду вводився суд присяжних засідателів, рівний для всіх громадян.

За проектом Південного товариства Російська імперія повинна була стати єдиною неподільною республікою з сильною центральною владою. Федеративний устрій відхилявся. Найвищим законодавчим органом проголошувався однопалатний парламент – Народне віче, яке складалося з народних представників, обраних на 5 років. Кожного року п’ята частина його складу мала бути переобрана. Голова мав обиратися один із тих членів Народного віча, які перебували в ньому п’ятий рік. Народне віче мало виключне право видавати закони, оголошувати війну й укладати мир.

Виконавча влада, за проектом, належала Думі, до якої входило 5 осіб і яку обирало Народне віче на 5 років. Щороку один із членів Думи вибував і його заміняв інший. Головою ставав той, хто перебував у складі Думи п’ятий рік. Контроль за виконанням норм конституції та дотриманням законів покладався на Верховний собор. До його складу передбачалося ввести 120 осіб (бояр), яких обирали довічно з людей, відданих країні й народу. Верховний собор призначав головнокомандувачів арміями під час війни. Столицю республіки планувалося перенести в Нижній Новгород.

Усі народи Російської імперії, за проектом, мали в майбутньому злитися в єдиний російський народ і втратити свої національні особливості. Передбачалася й християнізація цих народів. Виняток становила Польща, за якою визнавалося право на самовизначення, але за умов одночасного повстання й проведення на її території перетворень, подібних до тих, що відбудуться в Росії.

Готуючись до повстання, Південне товариство вело інтенсивні пошуки інших таємних організацій, в союзі з якими можна було б досягти поставленої мети. 1823 року керівники Васильківської управи Сергій Муравйов-Апостол та Михайло Бестужев-Рюмін встановили зв’язки із польським Патріотичним товариством – організацією польських шляхетських революціонерів, яку очолював Северин Кшижанівський. В ході переговорів було досягнуто домовленості про спільний виступ проти самодержавства. Польські патріоти визнали основні положення «Руської правди»; після революції в Росії і в Польщі мало бути встановлено республіканське правління. Разом із тим вони наполягали на передачі Польщі частини українських земель. Південне товариство зобов’язалося після військового перевороту визнати незалежність Польщі. Це єднало ліберально-опозиційні сили двох народів у боротьбі проти самодержавства.

Влітку 1825 року під час табірних зборів у містечкуку Ліщин (нині село на Житомирщині) відбулося кілька зустрічей представників Південного товариства, Товариства з’єднаних слов’ян та таємної організації (без назви), яка діяла на території України.

Хоча Південне товариство і Товариство з’єднаних слов’ян виникли практично одночасно, вони до 1825 року, очевидно, навіть не здогадувалися про існування одне одного. Лише у вересні 1825 року в містечку Ліщин з ініціативи керівників Васильківської управи було проведено злиття цих двох товариств, після чого останнє стало особливою Слов’янською управою в складі Південного товариства.

Наприкінці 1825 року інтенсивно розроблявся конкретний план повстання, який передбачав спільні дії всіх товариств. До складу Південної директорії було введено Сергія Муравйова-Апостола як керівника найчисленнішої Васильківської управи. Головою Тульчинської управи став князь Олександр Барятинський. Такі зміни в керівництві були пов’язані з тим, що Павло Пестель під час повстання повинен був перебувати в Санкт-Петербурзі, де мав формуватися Тимчасовий уряд. Повстання було заплановане на літо 1826 року. Але несподівана смерть імператора Олександра I 1 грудня (19 листопада) 1825 року прискорила розвиток подій: виступ призначили на день «переприсяги» новому імператору Миколі I, тобто на 26 (14) грудня 1825 року. Унаслідок поганої організації та неузгодженості дій збройний виступ у Санкт-Петербурзі зазнав поразки.

Перед самим виступом, 25 (13) грудня 1825 року, було заарештовано Павла Пестеля, а згодом й інших керівників Тульчинської управи. Незважаючи на звістку про розгром повстання в Санкт-Петербурзі, 10 січня 1826 року (29 грудня 1825 року) у селі Триліси (нині село Фастівського району на Київщині), де була розташована 5-та рота Чернігівського піхотного полку, розпочався збройний виступ, який очолив Сергій Муравйов-Апостол. 11 січня 1826 року (30 грудня 1825 року) повсталі зайняли Васильків, до них приєдналися інші роти полку. В їхньому розпорядженні опинилися склади зі зброєю, продовольством, обмундируванням. До них співчутливо ставилася переважна частина місцевого населення. У Василькові перед солдатами був прочитаний «Православний катехізис», написаний Сергієм Муравйовим-Апостолом та Михайлом Бестужевим-Рюміним. У вигляді запитань і відповідей в релігійній формі цей агітаційний документ доводив необхідність повалення самодержавства і встановлення республіканського ладу. В наступні дні до повсталих приєдналися майже всі підрозділи Чернігівського полку.

Сподівання на підтримку з боку інших полків не здійснилися. Командуванню вдалося ізолювати чернігівців. Уже на шостий день, 15 (03) січня 1826 року, між селами Устимівка та Ковалівка (обидва нині села Васильківського району Київської області) повстанців було оточено військами, вірними уряду, й розстріляно з гармат. Керівників повстання взято в полон і відправлено до Санкт-Петербурга.

У справі декабристів розпочалося слідство, а влітку 1826 року відбувся суд, який виніс вирок про страту Павла Пестеля, Кіндрата РилєєваПетра Каховського, Сергія Муравйова-Апостола, Михайла Бестужева-Рюміна. Решта організаторів та учасників отримали різні терміни відбування каторжних робіт чи були розжалувані в солдати й відправлені до діючої Кавказької армії.

Зв’язок з Т. Г. Шевченком

В оточенні Шевченка було багато знайомих і друзів, наближених до декабристів (родина Рєпніних-Волконських, Яків де Бальмен та ін.).

Географічне поширення

Російська імперія