національний музей
тараса шевченка

укр рус eng

Кобзар

Назва

Кобзар

Довідка

Кобзарі, бандуристи — співці-музиканти, які супроводжують свій спів грою на кобзі чи бандурі. Хоча слова «кобза» і «бандура» досить часто вживаються як синоніми, однак інструменти, які ними означуються, відрізняються один від одного. Кобза має вужчий, ніж бандура, корпус, коротшу шийку, меншу кількість струн. Наприкінці XVІ — у XVІІ столітті її практично повністю витіснила бандура. Найдавніші письмові згадки про кобзарів (зокрема про Чурила і Тарашку) є в польських хроніках XV — XVІ століття. У XVІІ столітті багато кобзарів були учасниками національно-визвольної та антифеодальної боротьби українського народу. Вони складали й виконували думи та історичні українські пісні про подвиги національних героїв, турецько-татарську неволю, польсько-шляхетський гніт, закликали своїх слухачів на боротьбу за волю. Організовувалися в братства на зразок ремісничих цехів, мали свої звичаї, закони й особливу говірку, що була малозрозумілою для сторонніх. Після ліквідації козацтва змішалися з жебраками та лірниками, які грою та співом випрошували милостиню.

У ХІХ — на початку ХХ століття своєю кобзарською майстерністю славилися, зокрема, Андрій Шут (рік народження невідомий — пізніше 1873 року), Остап Вересай (його думи добре знав Шевченко, він же подарував йому свій «Кобзар»), Іван Кравченко-Крюковський (1820—1885), Федір Холодний (1814—1892), Михайло Кравченко (1858—1917).

Популяризацією і відродженням мистецтва кобзарів на початку ХХ століття займався Гнат Хоткевич.

1918 року в Києві було створено першу Українську художню капелу кобзарів (пізніше, від 1946 року — Капела бандуристів УРСР, від 1951 року — Державна заслужена капела бандуристів УРСР, нині — Національна Заслужена капела бандуристів України ім. Г. Майбороди).

Зв’язок з Т. Г. Шевченком

Шевченко добре знав думи кобзаря Остапа Вересая, подарував йому свій «Кобзар» 1840 року.

Географічне поширення

Українські землі (Річ Посполита, Російська імперія, УСРР, УРСР, Україна)

 

П.М. Бондарчук.


Енциклопедія історії України: Т. 4: Ка-Ком / Редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. НАН України. Інститут історії України. - К.: В-во «Наукова думка», 2007. - 528 с.: іл.