національний музей
тараса шевченка

укр рус eng

Лівобережна Україна

Назва

Лівобережна Україна (Лівобережжя)

Довідка

Історико-географічна назва частини українських земель на Лівому березі Дніпра, що обіймають територію сучасних Чернігівської, Полтавської, західних районів Сумської, східної частини районів Київської (з містом Києвом) та Черкаської, північ Дніпропетровської  областей. У російських офіційних документах другої половини XVIІ – початку  ХХ століть Лівобережну Україну називали Малоросією, Малоросійським краєм; напівофіційна назва Гетьманщини. З 1654 року на правах автономії Лівобережна Україна входила до складу Московської держави, що у наступному підтверджували умови Андрусівського перемир'я 1667 року, Бахчисарайського миру 1681 року і «Вічного миру» 1686 року, укладених без участі представників Гетьманщини між Російською державою, Річчю Посполитою, Османською імперією та її васалом Кримським ханством. На півночі і сході Лівобережна Україна межувала з російськими повітами і Слобідською Україною, на півдні - з Диким полем і Запорізькою Січчю, на заході її кордон проходив в основному по Дніпру, включаючи місто Київ та його околиці, розташовані у Правобережній Україні. Козацький військово-адміністративний устрій (полково-сотенний), запроваджений на Лівобережній Україні під час національно-визвольної війни українського народу під проводом Богдана Хмельницького 1648 – 1657 років трансформувався у державний територіально-адміністративний. У другій половині XVII – XVIII століттях Лівобережна Україна ділилася на Гадяцький, Київський, Кропивенський, Лубенський, Миргородський, Ніжинський, Переяславський, Полтавський, Прилуцький, Стародубський, Чернігівський полки, які в свою чергу поділялася на сотні (по десять-двадцять у кожному).

У складі Московської держави (з 1721 року – Російської імперії) Лівобережна Україна зберігала певну політичну автономію, яка зазнавала постійних обмежень з боку царського уряду. У Лівобережжі проводились козацькі ради, на яких обирали гетьмана, кандидатуру якого затверджував цар. Свої дії гетьман був вимушений погоджувати з Малоросійським приказом і першою Малоросійською колегією (1722 – 1727 роки). В Лівобережній Україні існували магістратні й ратушні міста. До магістратних належали міста Київ, Ніжин, Переяслав, Стародуб, Чернігів, Новгород-Сіверський, Полтава та інші, що зберегли Магдебурзьке право. Ратушні міста підлягали старшинській адміністрації. В 1785 році із запровадженням міських дум міський устрій було приведено у відповідність з загальноросійським. Протягом 1734 – 1750 років управління Лівобережною Україною здійснювало Правління Гетьманського Уряду. Після ліквідації інституту гетьманства (1764 року) у Лівобережній Україні знову відновила діяльність друга Малоросійська колегія (1764 – 1786 роки) на чолі з президентом Петром Рум'янцевим. У 1781 році в Лівобережній Україні створено Київське (без Києва, який був адміністративним центром Київської губернії), Чернігівське і Новгород-Сіверське намісництва, а також Костянтиноградський, Кременчуцький і Полтавський повіти Катеринославського намісництва, межі яких встановлено без урахування попереднього територіально-адміністративного поділу. За царським указом від 1796 року «Про новий поділ держави на губернії і намісництва» останні були об'єднані в Малоросійську губернію, яка у 1802 році реорганізована у Чернігівську і Полтавську. Указом Катерини ІІ від 3 травня 1783 року в Лівобережній Україні було запроваджено кріпосне право, а в 1785 році козацька старшина отримала права російського дворянства. Економіка Лівобережної України розвивалася в умовах всеросійського ринку. Ліквідація в 1754 році внутрішньої митної системи привела до переорієнтації промисловості і торгівлі на російський ринок. З'являються перші мануфактури, але занепадає ряд традиційних промислів. На посилення російським урядом національного і соціального гніту українське населення Лівобережжя відповіло рядом виступів, серед яких Переяславське повстання 1666 року, Кліщинське повстання 1767 – 1770 років, Турбаїське повстання 1789 – 1793 років, гайдамацький рух 60-80-х років XVIII століття під проводом Семена Гаркуші. Після другого поділу Речі Посполитої (1793 року) і приєднання Правобережної України до Російської імперії назва Лівобережної України стала вживатися як географічне поняття.

Географічне поширення

Українські землі на лівому березі Дніпра, Московське царство (Російська імперія)

 

О. Мазур// Довідник з історії України.За ред. І.Підкови та Р.Шуста.- К.: Генеза, 1993. 

О.І. Гуржій// Енциклопедія історії України: Т. 6: Ла-Мі / Редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. НАН України. Інститут історії України. - К.: В-во «Наукова думка», 2009. - 790 с.