національний музей
тараса шевченка

укр рус eng

Москвофільство

Назва

Москвофільство (русофільство)

Довідка

Мовно-літературна і суспільно-політична течія серед українського населення Галичини, Буковини і Закарпаття у середині ХІХ – 30-х роках ХХ століття. Відстоювала національно-культурну, а пізніше - державно-політичну єдність із російським народом і Росією. Основною передумовою виникнення москвофільство була втрата українським народом власної державності, багатовікове іноземне поневолення, роздробленість і відособленість окремих земель, денаціоналізація освіченої еліти та низький рівень національної самосвідомості мас.

Перші прояви москвофільства у Закарпатті сягають кінця XVІІІ – початку ХІХ століття, коли звідти до Росії переселилися відомі вчені й громадські діячі Іван Орлай, Михайло Балудянський, Василь Кукольник, Петро Лодій, які зайняли високі посади в російських урядових та наукових інституціях й користувалися великим впливом при царському дворі. Підтримуючи постійні стосунки зі своєю батьківщиною, вони сприяли зростанню там зацікавленості Росією, особливо її культурним життям, мовою і літературою. Після входження Галичини (1772 рік) і Буковини (1774 рік) до складу імперії Габсбургів, австрійський уряд, зважаючи на близькість мови, релігії та культури українського та російського народів, постійно підозрював місцеве населення у тяжінні до Росії. Це недовір'я підтримувалося польськими політичними колами, які прагнули не допустити будь-яких проявів самостійного національного життя українців, оголошуючи їх намагання відстоювати власні права інтригою Москви”. Власне тому такий сильний спротив зустріли перші прояви національно-культурного відродження у Галичині: заснування просвітницького “Товариства священиків” у Перемишлі, заходи митрополита москвофіла Левицького по впровадженню рідної мови у початкових школах, розробка перших граматик, викладання “руською” мовою в університеті, діяльність “Руської трійці”.

Першим пропагандистом “общерусских” ідей у Галичині був відомий ідеолог панславізму Михайло Погодін, який в 1835 і 1839-1840 роках побував у Львові й познайомився з місцевою інтелігенцією. Особливо тісні зв'язки він налагодив з істориком Денисом Зубрицьким, навколо якого й почало формуватися коло прихильників російської мови та національної єдності “Галицької Русі з Великоросією”. Перетворення москвофільства в окрему суспільно-політичну течію прискорила революція 1848-1849 років в Австрійській імперії. Внаслідок недостатньої зрілості, обумовленої особливостями історичного розвитку, український національний рух у Галичині поєднував у собі кілька різних національно-політичних орієнтацій (українську, проросійську, пропольську і австро-русинську), співвідношення між якими перебувало у постійній динаміці, у зв'язку з чим змінювався не лише характер самого руху, але й світогляд його окремих діячів. Поразка революції, відновлення союзу австрійського уряду з польською та угорською політичною верхівкою коштом обмеження національних прав інших народів, крах надій політичних лідерів галицьких українців на задоволення їх побажань сприяли переорієнтації значної частини духовної та світської інтелігенції Галичини й Закарпаття на іншого могутнього покровителя - російське самодержавство.

В умовах реставрації абсолютизму (1849-1859 роки) москвофіли не могли вести відкриту політичну діяльність і зосередили свої зусилля в сфері освіти й культури. Відсутність єдиної, загальноприйнятої української літературної мови стала сприятливим грунтом для поширення “об’єдинительських” ідей. В листопаді 1848 року на “З'їзді руських вчених” переважна більшість його учасників вирішила прийняти народну мову за основу розвитку літератури і поширення освіти. Однак, під впливом церковної ієрархії у кінцевому рішенні була допущена можливість “для вираження вищих наук” вдаватися до давньоруської і церковно-слов’янської мов, що привело до тривалого засилля в літературі так званого язичія. Серед найбільших прихильників мовної єдності в Галичині у 1850-х роках були Денис Зубрицький, Антоній Петрушевич, Михайло Малиновський, Яків та Іван Головацькі, Іван Гушалевич, Богдан Дідицький, Северин Шехович та ін. У цей період під вплив москвофільства потрапили практично усі культурно-освітні установи – Ставропігійський Інститут, Народний Дім у Львові та Галицько-Руська Матиця, преса - “Зоря Галицька”, львівський та віденський “Вістники”, “Лада”, “Сімейна бібліотека”, видання наукових праць і шкільних підручників, викладання “руської словесності” в університеті й гімназіях та навіть публікація законів і розпоряджень державних і церковних властей.

Подібні процеси у 50-х ХІХ століття роках відбувалися й на Закарпатті, де ширенням москвофільських ідей, у тісній взаємодії з галицькими однодумцями займалися відомі діячі національного відродження: Адольф Добрянський, Одухнович Духнович, Іван Раковський. Останній, зокрема, видавав зросійщеною мовою “Вістник державних законів” (1850-1858 роки) та часописи “Церковная газета” (1856-1858 роки) і “Церковний вістник” (1858). Велике сприяння москвофілам у нав'язуванні контактів з Росією надавав протоієрей російського посольства у Відні Микола Раєвський.

Протистояння між обома течіями ще більше посилилося після відновлення конституційного правління в Австрії на початку 1860-х років. Молоді українофіли відкрито виступили проти наростання тенденцій москвофільства у таборі “старорусинів” і заснували свої окремі друковані органи та культурно-просвітні організації. Періодичними виданнями москвофілів були: “Слово” (1861-1887), “Страхопуд” (1863-1865), “Золотая грамота” (1865-1866), “Боян” (1867) і “Славянская 3оря”(1868), “Русская Рада” (1871-1912), “Наука” (з 1871), “Пролом” (з 1880), “Галичанин” (1893-1913), “Руское Слово” (1890-1914), “Прикарпатская Русь” (1909-1915), “Голос Народа” (1909-1914).

Фактичне запровадження польської автономії в Галичині після поразки Австрії у війні з Прусією (1866) підштовхнули москвофілів до відкритого проголошення лозунгу національно-культурної єдності з Росією. У 1866 році в москвофільських галицьких виданнях заявлялося, що “Русь Галицька, Угорська, Київська, Московська, Тобольська і пр. под взглядом етнографіческим, історическим, лексикальним, літературним, обрядовим єсть одна тая же самая Русь” та доводилась єдність літературної мови галицьких українців і росіян. Це спричинило остаточний розрив між москвофільською і народовською течією у суспільно-політичному житті Галичини. У 1870 році москвофіли заснували Руську Раду – політичну організацію, яка нібито мала продовжувати традиції Головної Руської Ради. На противагу “Просвіті” (1868 рік) було утворене москвофільське “Общество им. Качковського” (1876 рік), яке з часом створило паралельно сітку місцевих філій і читалень в Галичині, конкуруючи з аналогічними структурами народовців. Велику увагу москвофіли приділяли так званому “обрядовому питанню”, пропагуючи під виглядом очищення греко-католицького обряду від латинізації російське православ'я. У 1882 році під впливом москвофілів оголосили про намір перейти на православ'я парафіяни села Гнилички у самій Галичині. Австрійська адміністрація вжила рішучих заходів щоб запобігти поширенню цієї тенденції, домігшись відставки митрополита Йосиф Сембратовича та найбільш активних прихильників москвофільства з керівництва церкви. Суд на над провідними москвофільськими діячами в 1882 році, відомий під назвою процесу проти Ольги Грабар і товаришів (Адольфа Добрянського, Івана Наумовича, Венедикта Площанського, Йосифа Маркова та ін.) хоч і оправдав їх від звинувачення в державній зраді, завдав нищівного удару ідеології москвофільства, розвіявши міф про “патріотизм і вірнопідданство” лідерів “старої Русі” і довівши їх перетворення у платних агентів царизму.

У середині 1880-х років москвофільство втратило свій вплив і на Буковині, де в руки народовців перейшли головні культурні й політичні установи: “Руська Бесіда” і “Руська Рада”. На москвофільських позиціях залишилась нечисельна групка діячів (В. Продан, І. Глібовицький, Г. Купчанко), що гуртувалася навколо часописів “Православная Буковина”) 1893-1901 років), “Буковински Відомости”(1895-1909 роки), “Православная Русь” (1909-1910 роки), “Русская Правда” (з 1880 року).

В умовах кризи власної ідеології та зміцнення позицій народовців, галицькі москвофіли у 1900 році об'єдналися в Русскую Народную Партію, радикальне крило якої (“новокурсники”) на чолі з Володимиром Дудикевичем і Дмитром Марковим стало на позиції повної національно-політичної єдності з Росією і прийняття російської літературної мови. Це, а також співпраця з реакційними польськими колами остаточно дискредитувало москвофілів та привело до відходу поміркованих політичних діячів (Іларіона Свенціцького, Сильвестра Дрималика, Михайла Короля та ін.) до табору українських національно-демократичних сил.

Деяке пожвавлення діяльності москвофілів наступило напередодні й під час Першої світової війни 1914-1918 років. Створений у Києві (11.8.1914) “Карпаторусский Освободительный Комитет” закликав населення Галичини виступити на підтримку Російської імперії. Після зайняття Львова російськими військами комітет передав свої повноваження “Русскому Народному Совету” під головуванням Володимира Дудикевича. Діяльність москвофілів привела до репресій австро-угорських військових властей проти мирного українського населення, арештів і масових розстрілів запідозрених у сприянні російській армії. Тисячі українців опинилися в концентраційних таборах: Таллєргофі, Терезієнштатді та ін. Відступ російської армії призвів до еміграції багатьох москвофілів до Росії, де багато з них розчарувалися в ідеології М., і пізніше брали активну участь в українських національно-визвольних змаганнях 1917-1921 років.

Нечисельні прихильники москвофільства у самій Галичині у 1920-30-х роках або перейшли на комуністичні, прорадянські позиції, або ж остаточно скомпроментували себе співпрацею з польською адміністрацією. Дещо міцнішими були позиції москвофільства у міжвоєнний період на Лемківщині й Закарпатті, але й там у кінці 1930-х років переміг український національно-державний курс. До цього часу впливи москвофільства залишаються помітними у середовищі української еміграції в США і Канаді. 

Географічне поширення

Галичина, Буковина (Російська імперія) і Закарпаття (Австрійська, Австро-Угорська імперія).

 

О. Турій (Львів)

 

Довідник з історії України.За ред. І.Підкови та Р.Шуста.- К.: Генеза, 1993.