національний музей
тараса шевченка

укр рус eng

Народництво

Назва

Народництво

Довідка

Ідеологія і громадсько-політичний рух, що охопив вихідців із дворянства та різночинної інтелігенції Російської імперії у 60-х – 80-х роках ХІХ століття. Представники цього напряму виражали інтереси селянської демократії, поєднуючи радикально-демократичну і антифеодальну програму з ідеалами утопічного соціалізму. В основі ідеології народництва лежала містична віра в російське селянство як носія «вищої життєвої мудрості». У 60-х роках ХІХ століття ідеї «селянського соціалізму» активно пропагував Микола Огарьов. У кінці 60-х – на початку 70-х років теоретичним обґрунтуванням ідеї некапіталістичного шляху розвитку стає суб’єктивна соціологія (Петро Лавров, Микола Михайловський та інші), яка рушійною силою суспільного прогресу вважала «критично мислячі особистості», тобто інтелігенцію. У 80-ті роки в народництві отримав розвиток «економічний романтизм» (Василь Воронцов, Микола Данієльсон та інші), представники якого виходили із протиставлення типів економічної еволюції Західної Європи і Росії. Народники-економісти намагались довести безперспективність капіталістичного розвитку Росії й необхідність переходу до «народного виробництва» - некапіталістичної індустріалізації, артільно-общинного методу організації господарства. Найвідомішими ідеологами народництва у 1870-і роки були Михайло Бакунін, Петро Лавров і Петро Ткачов. Вони розглядали особу російського селянина як зберігача давніх засад общинної власності («миру») і саме в цьому вбачали можливість переходу Росії до соціалістичних відносин, обминаючи етап капіталістичного розвитку. Вважаючи російського селянина «природженим» соціалістом, Михайло Бакунін закликав молодь готувати народне повстання проти трьох головних ворогів: приватної власності, держави, церкви.

У 60-х роках ХІХ століття народники виявляли себе спорадично (групи Миколи Чернишевського, Сергія Нечаєва, Петра Ткачова). В обстановці піднесення демократичної інтелігенції у 70-х роках почали діяти численні народницькі гуртки. Відзначались серед них чайковці, які існували у Петербурзі, Москві, Одесі, Києві. Чайковці перейшли від революційного просвітництва до підготовки «ходіння в народ», виношуючи плани селянської революції у Росії. Такої ж тактики дотримувалися учасники гуртка «лавристів» у Петербурзі, гуртка братів Жибуньових в Україні, члени «Київської Комуни». В 1874 році почалося «масове ходіння в народ» (у селянство) демократичної інтелігенції. «Похід у народ» повинен був організувати перші соціалістичні суспільно-господарські клітини. «Ходіння у народ» в 1874 році було охоплено, за офіційними даними, 37 губерній європейської Росії, у тому числі майже всі українські губернії. Заклики селянства до бунту проти уряду не дали бажаних для народників наслідків. На кінець 1874 року царська влада заарештувала понад тисячу пропагандистів-народників. Найактивніших з них було засуджено за процесом 193 (1877 – 1878 роки). Численні організації різних напрямів («чайківці», «лавристи», «бакуністи» та ін.) російських народників діяли й в Україні в 60-х роках. У Києві діяв гурток «чайківців» (1872 – 1874 роки), «Київська Комуна» (1873 – 1874 роки), гурток «бунтарів», у Одесі народників з 1872 року очолював Фелікс Волховський. Народницькі організації діяли і в Харкові, Чернігові, Полтаві, Херсоні, Миколаєві. В 1876 році народники створили революційну організацію «Земля і Воля». Своїм головним завданням вона вважала підготовку селянського повстання, визнавала можливість особливого (некапіталістичного соціально-економічного розвитку Росії, основою якого мала стати сільська община). В практичній роботі «Земля і воля» перейшла від «летючої», «бродячої» пропаганди до створення осілих поселень революціонерів у південно-східних приволзьких губерніях, однак ці спроби зазнали невдачі. В Україні у 1875 – 1876 роках найбільшу активність виявив гурток «південних бунтарів» (Володимир Дебогорій-Мокрієвич, Яків Стефанович, Іван Бохановський, Лев Дейч та інші). Члени цього гуртка за допомогою селянських бойових загонів планували розпочати повстання. У 1877 році «південні бунтарі» намагалися створити у Чигиринському повіті таємну організацію серед селян для підготовки повстання, однак її незабаром розгромила поліція.

Більшість народників, поступово переглядаючи свої бунтарсько-анархістські погляди, приходила до визнання необхідності політичної боротьби проти самодержавства. Головну увагу вони зосереджували на організації терористичних актів. Взимку 1877–1878 років у Києві почав діяти гурток Валеріана Осинського, члени якого здійснили ряд терористичних акцій проти представників царської адміністрації. Незгоди між прихильниками і противниками нового методу боротьби особливо загострилися в 1879 році. Спроби уладнати їх у тому ж році на з'їздах у Липецьку і Воронежі виявилися невдалими. Частина народників, які стояли на позиціях здобуття для Росії політичної свободи через терор, здійснюваний невеликою законспірованою організацією взяла назву «Народна Воля»; інші учасники з'їзду створили організацію «Чорний Переділ», котра ставила завдання мирного вростання народників у народну масу. Остання течія після перетворилася у легальне народництво, яке існувало аж до 1917 року. Чорнопередільці (Георгій Плеханов, Лев Дейч, Павло Аксельрод, Віра Засулич, Йосип Аптекман, М. Попов та ін.) прагнули дотримуватися старої, землевольської програми і тактики. Але й вони фактично відмовилися від пропаганди на селі і зосередили головну увагу на пропаганді серед робітників. У Києві чорнопередільці Єлизавета Ковальська і Микола Щедрін організували «Південноросійський робітничий союз» (1880 – 1881 роки). Невдовзі частина чорнопередільців приєдналася до «Народної Волі», а частина емігрувала за кордон. Георгій Плеханов заснував у Женеві організацію російських марксистів групу «Визволення праці» (1883 рік). «Чорний Переділ» фактично припинив своє існування.

Більш активну діяльність розгорнула «Народна Воля». В Україні народовольські організації і групи існували у Києві, Харкові, Одесі, Ніжині, Полтаві та ін. містах. У лютому 1878 року в Києві здійснено замах на товариша прокурора Котляревського; у травні 1878 року Григорій Попко вбив жандармського ад'ютанта Гейкіна; у липні 1878 року біля Харкова зроблено спробу визволити з ув'язнення Войнаральського, засудженого в процесі 193-ох; у липні 1878 року в Одесі під час суду над Іваном Ковальським виникли вуличні сутички з поліцією; у лютому 1879 року у Харкові вбито губернатора князя Куропаткіна та інше. Після вбивства народовольцями у березні 1881року Олександра II царизм перейшов у відкритий наступ. Судові процеси 80-х років («процес 20-ти» 1880 року, «процес 14-ти» 1884 року та інші) довершили розгром організації. Народовольці намагалися відродити свою організацію. На початку 80-х років основним районом їхньої діяльності стала Україна. Тут ще діяли гуртки військово-революційної організації «Народна Воля» на чолі з Михайлом Ашенбреннером. У 1885 році в Катеринославі проведено з'їзд південних народовців. Однак відродити «Народну Волю» було вже неможливо.

До лав російських народників належало багато українців (Дмитро Лизогуб, Микола Кулябко-Корецький, І. Рашевський, В. Малинка, Микола Кибальчич, Софія Перовська та інші), але вони майже не цікавилися визвольними прагненнями поневолених Росією народів і не вважали їх з погляду інтересів «революції» вартими уваги. Лише інколи російські народники вживали українську мову в пропагандистських цілях (зокрема, відозва Фелікса Волховського «Правдиве слово хлібороба до своїх земляків», 1875 рік). Поруч з російським народницьким рухом існувала окрема народницька українська течія. Українські народники-хлопомани, радикальні українофіли наголошували на своєрідності психіки українського народу, його побуту й господарства. Коли російські народники намагались показати соціалістичні нахили російського селянина, хлопомани підкреслювали індивідуалізм українського селянства. Українське народництво ставило своїм завданням культурницьку працю серед населення, тоді як російське народництво зверталось до культурницької роботи у 80-х років, що було вже показником пригасання їхнього руху. Культурницька праця розумілась українськими народниками як національна. Народники мали вплив на українських письменників другої половини ХІХ століття - Панаса Мирного, Михайла Коцюбинського, Івана Карпенка-Карого, Павла Грабовського, Івана Манжуру та інших. Видатні представники галицького суспільного руху – Остап Терлецький, Михайло Павлик, Іван Франко сприяли розповсюдженню творів народників. Під впливом ідей народництва перебували історики – Олександра Єфименко, Орест Левицький та інші. Українські народники здійснили спробу організуватись у радикально політичній площині, як от «Братство Тарасівців». З'явились твори, де звучав національно-революційний клич («Українська марсельєза» Володимир Мальований). Українські народники, на відміну від російських вважали релігійність ідеальною прикметою селянина і оспівували її в поезії («Великдень» Івана Манжури). З українським народництвом був пов'язаний артільний рух, теоретичні засади якого розробив Федір Щербина в роботі «Южнорусские артели и артельные формы хазяйства». У 1890-х роках М. Левицький ставив своїм завданням утворення артілей. Національні ідеї у народницько-демократичних рухах в Україні у 1880-90-х роках відстоювали Борис Грінченко, Тихон Осадчий. Радянська історіографія критикувала їх за «буржуазний лібералізм», оскільки вважали, що народники були у 80-90-х роках ХІХ століття головною перешкодою поширення марксизму в Росії. 

Географічне поширення

Російська імперія

 

О. Сухий

 

Довідник з історії України. За ред. І. Підкови та Р. Шуста.- К.: Генеза, 1993.