національний музей
тараса шевченка

укр рус eng

Панславізм

Назва

Панславізм

Довідка

Культурна і політична течія серед слов'янських народів. Базується на тезі про винятковість історичного розвитку слов’янських народів і закликає до боротьби за їх об’єднання. Один із першовідкривачів терміну Ян Коллар розумів його як «всесловянство». Історики й політики вкладали в термін «панславізм» різний, нерідко діаметрально протилежний, зміст.

Ідея слов’янської спільності виникла в період гуситських війн XV століття як реакція на заперечення історичної ролі слов’янства, прагнення перешкодити розгортанню національно-визвольного руху і створення національних держав у Центрально-Східній Європі та на Балканах. У XVII столітті Юрій Крижанич проповідував об’єднання слов’ян під берлом російського царя. Авторитету Росії сприяли її допомога південним слов’янам у боротьбі проти Османської імперії, протидія планам французького імператора Наполеона І Бонапарта встановити владу над Європою. Ідеї панславізму знайшли підтримку деяких німецьких філософів, насамперед Йогана-Готфріда Гердера.

Включившись у боротьбу за першість в Європі у ХІХ столітті, Росія наголошувала на власній ролі рятівника слов’янства. Всередині країни панславізм підкріплювався теорією «офіційної народності». Вона підмінювала ідею зближення та співпраці слов’янських народів гаслом їх об’єднання з Росією.

Виступаючи за «рівновагу сил» в Європі на Віденському конгресі 1814 – 1815 років та відгороджуючись від революційних впливів Заходу, Росія відмовилася підтримувати національно-визвольний рух слов’янських народів, які підпали під владу Австрії і, частково, Німеччини. Слов’янську єдність обстоювало створене Олександром та Петром Борисовими разом із польським демократом Юрієм Люблінським Товариство з’єднаних слов’ян. У дусі народодержавства під впливом поширюваних в Європі визвольних ідей воно прагнуло з’єднати слов’янські народи в єдину республіку. Кожен із них мав отримати конституцію, що відповідала б особливостям історичного розвитку («более ему приличную конституцію»). Основна увага приділялася забезпеченню життєздатності слов’янської федерації. Становлячи геополітично самодостатню територію, вона мала б належні резерви економічного розвитку, а порти чотирьох морів – Чорного, Білого, Балтійського й Адріатичного – забезпечували б взаємовигідну торгівлю з іншими країнами.

Ця ідея стала однією з основних при зародженні модерного українського руху. Головний документ Кирило-Мефодіївського товариства – «Закон Божий» - Микола Костомаров характеризував як «твір про слов’янську федерацію». Її неодмінна частина – Україна – мала возз’єднати етнічні землі, утворюючи Східний (Лівобережний) і Західний (Правобережний) – із включенням Східної Галичини – штати. Перша програма національного визволення в поєднанні «з ідеями слов’янського і політичного розкріпачення» (Михайло Грушевський) непокоїла владу, яка вдавалася до репресій. Твердячи, ніби існує два слов’янства – «одне російське, друге нам неприязне», ідеолог теорії «офіційної народності» Сергій Уваров прагнув викорінити опозицію царизму. Пожвавлення національного руху на західноукраїнських землях, його зв’язки з подіями на Великій Україні турбували й австрійські власті. Петербург і Відень вбачали у збереженні панування над українськими землями взаємну гарантію існування обох імперій. Обох влаштовувало москвофільство. Сутність самодержавного панславізму виявилася в придушенні царем польського повстання 1830-1831 років.

З назріванням революцій 1848-1849 років у Європі й формуванням слов’янських націй посилилося їх прагнення до солідарності з Росією, яка попри експансіоністські задуми її верхів та «державних патріотів», об’єктивно сприяла розгортанню визвольної боротьби слов’ян. Війни Росії з Туреччиною, що протягом віків виступала поневолювачем значного масиву слов’янських земель й уособленням чужої, мусульманської цивілізації, сприяли поширенню ідей панславізму. Крайні течії панславізму живилися наростанням реваншистських настроїв після поразок, зумовлених відсталістю царської Росії. Після поразки в Кримській війні 1853-1856 років ідеологи панславізму відкрито критикували постулати «старих» слов’янофілів. Протиставляючи слов’янство європейській (романо-германській) цивілізації, лідер «пізніших слов’янофілів» Микола Данилевський в книзі «Россия и Европа» під приводом захисту греків та «братів-словян» наполягав на створенні слов’янської мегадержави під верховенством російського царя. ЇЇ, а також Росії, столицею мав стати Константинополь.

Із перетворенням Австрії на двоєдину монархію (1867 рік) до позицій панславізму наблизився чеський визвольний рух, впливові лідери якого (Ян Домбровський, Йосеф Юнгман) і раніше виходили за рамки австрославізму. Долаючи його головний постулат – непорушність Австро-Угорщини, чехи й словаки виразніше орієнтувалися на Росію. Переключивши на рубежі ХХ століття значну увагу на Далекий Схід, Петербург уклав російсько-австрійську конвенцію 1897 року, погоджуючись із статусом-кво на Балканах. Однак загроза слов’янству внаслідок активізації  експансії Німеччини на схід, що знайшла політико-ідеологічне обґрунтування в доктрині пангерманізму, загострення з початку ХХ століття боротьби з великими державами в Південно-Східній Європі змінили спрямованість панславізму. Після російської революції 1905-1907 років виник рух «неославізму», в рамках якого було скликано Всеслов’янський конгрес у Празі (липень 1908 року), де, крім росіян, були представлені зарубіжні слов’яни (крім словаків і лужицьких сербів). Балканські війни 1912-1913 років призвели до чергової активізації панславізму. Підготовка до Першої світової війни викликала й участь у тодішньому панславізмі реакційних сил Росії з чорносотенцями включно. Війна 1914-1918 років, що почалася підштовхуваним Німеччиною нападом Австро-Угорщини на Сербію, призвела до актуалізації слов’янських проблем у міжнародній політиці.

Деякі з провідних українських діячів науки і культури другої половини ХІХ – початку ХХ століття, зокрема Михайло Грушевський, відкрито виступили проти панславізму, вбачаючи в ньому загрозу для національних інтересів українського народу.

Зв’язок з Т. Г. Шевченком

Панславізм був ідеологією Кирило-Мефодіївського товариства, вплив на яке мав Шевченко

Географічне поширення

Центральна та Східна Європа, Балкани