національний музей
тараса шевченка

укр рус eng

Полемічна література

Назва

Полемічна література

Довідка

Перші писемні пам’ятки, що репрезентують полемічну боротьбу між православ’ям, з одного боку, і поганством, іудаїзмом, магометанством та католицизмом, з другого, досить давні за походженням. Проти поганства спрямовані «Слово нҍкоєго христолюбца, ревнителя по правой вҍрҍ» (ХІ-ХІІ століття), що дійшло до нас у списках ХIV століття, апокрифічне «Хождєніє Богородиці по мукам» та ін. Одне з перших застережень щодо західного ортодоксального християнства на Русі датують 986 роком (за Лаврентіївським літописом). Це звинувачення «латинників» у застосуванні опрісноків у таїнстві євхаристії. На становлення антикатолицької руської писемності вплинула і візантійська полемічна література, про що свідчить популярність на наших теренах антикатолицького полемічного памфлету «Исторія о єдном Папҍ Римском», в якому йдеться про міфічного Папу Римського Петра Гугнивого. Антиіудейські та антимагометанські мотиви звучать у житії Костянтина, Корсунській легенді про охрещення князя Володимира, Палеї толковій та в Патерику Києво-Печерському.

Загострення полеміки між Західною і Східною Церквами стало відчутним у другій половині ХІ століття. Так, антикатолицьку спрямованість мають виступи київських митрополитів Георгія (1062-1079), Іоанна ІІ (1080-1089), Никифора І (1104-1121), проповіді Феодосія Печерського та деякі статті «Повісті Временних літ». Хоча особлива поміркованість послань митрополита Іоанна ІІ до папи Римського Климента ІІІ свідчить про схильність деяких ієрархів до співпраці між Східною і Західною Церквами. Пізніше ця ідея знайшла своє відображення у двох промовах митрополита Київського і всієї Русі Григорія Цамблака, які були укладені ним для виголошення на Констанцькому соборі 1414-1418 років.

Новою хвилею руської полемічної літератури супроводжувалося рішення Ферраро-Флорентійського церковного собору (1439) про об’єднання Східної ортодоксальної Церкви із Західною. Серед пам’яток полемічної літератури пост флорентійського періоду привертає увагу типовий зразок стилю «плетіння словес» - «Посольство до Папежа Рымъского Сикста IV. От духовенства и от княжат и панов русских…» (1476), укладене отцем Іоанном.

До кращих тексті антипапського спрямування літератури Відродження належить памфлет Станіслава Оріховського “Repudium Romae” (1551).

Та особливою інтенсивністю відзначається розвиток полемічної літератури в Україні із середини XVI століття, коли визрівала ідея унії православної церкви з католицькою в Речі Посполитій. Першим осередком антикатолицької полеміки став Острог. Найголовніші «артикули», навколо яких точилася полеміка між православними та католиками, це filioque – походження Святого Духа (від Бога-Отця – у православних та від Бога-Отця і від Бога-Сина – у католиків), про пураторгіум (чистилище), первенство римської церкви і примат Папи Римського, про календар (заміну юліанського календаря на григоріанський), про прихід Антихриста, опрісноки, одруження священників чи целібат, відправу літургії у Великий піст тощо. Поряд із цим у полемічних творах знайшли своє відображення проблеми розвитку освіти, культурної орієнтації, історичного минулого та ін.

Програма унії була викладена у творах польських єзуїтів Бенедикта Гербеста, автора заміток “Wypisanie drogi” (1566), та Петра Скарги, автора трактату “O iedności Kościoła Bożego pod iednum Pasterzem” (1577 рік, 2-ге перероблене видання вийшло 1590 року). Унійна концепція цих двох діячів передбачала об’єднання Церков на регіональному рівні. Православні відповіли «Послінієм до латын из их же книг» (1582), автором якого мыг бути арыанин Мотовило, та трактатом Герасима Смотрицького «Ключ царства небесного» (1587), що складається з передмови до народів руських, присвяти сину князя Василя-Костячнтина Острозького Олександру та двох полемічно-публіцистичних статей – «Ключ царства небесного» і «Каленъдар римський новый». Реформа календаря трактується не в суто догматико-обрядовому сенсі, а у зв’язку з політичними змаганнями та історичними умовами кінця XVI ст. і є «гарячим покликом до духовної діяльності» (Іван Франко). У Герасима Смотрицького догматичні інвективи відходять на задній план, поступаючись історичному та духовному матеріалу. В іншого представника острозького осередку, Василя Суразького, автора трактату «О єдиной истинной православной вҍрҍ» (1588), превалює теологічний розгляд догматичних «артикулів». Автор використовує методи ведення полеміки єзуїтської школи.

Серед полемістів того часу знаковим постає Іван Вишенський. Його улюблений жанр – епістолярна форма соборного послання. Письменники-полемісти, зокрема Стефан Зизаній (Тустановський), використовували також надбання протестантської полеміки.

Скликання Берестейського церковного собору 1596 р. і книжка головного адепта цієї акції Петра Скарги «Synod brzcki i jego obrona» (польською мовою – Краків, 1596 рік; українською книжною мовою – Вільно, 1597 рік) дали новий поштовх полеміці. Із боку православних відповіддю став «Апокрисис», підписаний псевдонімом «Христофор Філалет». Більшість дослідників вважає його автором протестанта Михайла Броневського. Від пунійців виступив Іпатій Потій – один із головних організаторів Берестейської церковної унії 1596 року, автор чималої низки полемічних творів, які доречно розглядати в контексті раннього бароко. Описи 1598 і 1599 років на листи Іпатія Потія до князя Василя-Костянтина Острозького, в яких унійський єпископ агітує князя перейти до унії, укладені під псевдонімом «Клирик Острозький», належать до жанру відкритих листів і відзначаються оригінальністю. Серед антиунійної полемічної літератури початку XVII століття особливою являється «Пересторога» невідомого автора, в якій знайшли відображення ідеї гуманізму. Один із найвідоміших письменників-полемістів Мелетій Смотрицький залишив близько 20-ти творів, причому перша половина творчості – це антикатолицькі виступи, а друга (коли автор перейшов до унії) – антиправославні. Перший етап полемічної боротьби в Україні завершився фундаментальним богословсько-історичним трактатом «Палінодія» Захарії Копистенського (1620-1622).

На початку 1640-х років Касіян Сакович, спочатку пунієць, а потім католик, видав кілька брошур, що спричинило загострення полеміки. З боку православних відповіддю Касіяну Саковичу став польськомовний твір «Ʌɪϕоϛ, або Kamien» (Киъв, 1644 рік), написаний під псевдонімом «Євсевій Памфіл». Авторство твору, очевидно, належить чималому гурту київських полемістів під егідою митрополита Київського Петра Могили. «Літос» - це останній помітний твір полемічної літератури; пізніше поступово мілішає проблематика, дещо іншим стає рівень художньої наповненості тексту взагалі.

В українській полеміці другої половини XVII – початку XVIII століття доволі самостійне місце займала антимагометанська тематика. Репрезентують її відомі трактати Іоаникія Галятовського «Łabędż» (1679) та «Alkoran Machometów” (1683). Проти єретиків загалом спрямована його книжка «Alphabetum rozmaitych heretykom» 91681), а проти аріан – «Sophia mądrość» (1686).

Та, попри нову тематику, досить актуальною залишилася полеміка антикатолицька й антиуніайська. Одні із кращих творів цього періоду – «Nowa miara starej wiary» (1676) Лазаря Барановича та «Fundamenta» (1683) Іоаникія Галятовського. Наприкінці XVII століття антикатолицька й антиунійська боротьба  розгорнулася в Закарпатській Україні, де особливо відомим став Михайло Андрелла (Оросвигівський). На початку XVIII століття полеміка була спрямована проти розкольників і протестантів (твори Стефана Яворського, Дмитрія Туптала, Феофана Прокоповича).

Українська полемічна література мала синкретичний характер із переважанням теологічно-публіцистичного ракурсу. Обидві сторони в ході полеміки активно використовували не тільки Біблію, постанови Вселенських Соборів, патристику, документальні матеріали, математичні й астрономічні розрахунки, але і власні літературні жанри й прийоми. У переважно публіцистичній текст вводилися літературні мотиви, сюжети, цитати, алюзії, ремісценції з інших текстів. Крім того, для полемічної літератури властива багатожанровість: це науково-теологічні та публіцистичні трактати, памфлети, «відкриті листи», зверені одночасно до конкретного адресата й широкої аудиторії, послання, соборні послання тощо. Стосовно мови, то частина авторів зверталася до церковнослов’янської і слов’янізованої староукраїнської, коли йшлося про сакральні, високі матерії, а історико-побутові сцени описувалися переважно тогочасною розмовною мовою, що сприяло засвоєнню народної лексики, фразеології, образності. Деякі твори написані польською мовою або староукраїнською, переписаною полонізмами. Низка полемічних текстів (творчість Стефана Зизанія, Мелетія Смотрицького) є спільною для української й білоруської літератур.

Географічне поширення

Київська Русь, Велике Князівство Литовське, Річ Посполита

P.S. Зображення - Пам'ятник Івану Вишенському в Судовій Вишні.