національний музей
тараса шевченка

укр рус eng

Просвітництво

Назва

Просвітництво

Довідка

Культурно-історичний термін, яким позначається переважно розумовий рух в Заходній Європі у XVIII столітті. Як синонім просвітництва вживається вираз "філософія XVIII століття". В історії нового часу просвітництву належить дуже важливе значення. Просвітництво є природним продовженням гуманізму XIV-XV століть як чисто світського культурного напрямку, який характеризується індивідуалізмом і критичним ставленням до традицій. Але епоха просвітництва відділена від епохи гуманізму епохою релігійної реформації і католицької реакції, коли в житті Західної Європи знову взяли перевагу теологічні і церковні початки. Просвітництво є продовженням традицій не тільки гуманізму, а й передового протестантизму і раціоналістичного сектантства XVI і XVII століть, від яких воно успадкувало ідеї політичної свободи і свободи совісті. З найбільшою зручністю перехід від ідей реформаційної епохи до ідей епохи просвітництва спостерігається в Англії кінця XVII і початку XVIII століття, коли отримав свій розвиток деїзм, який був завершенням релігійної еволюції реформаційної епохи і початком так званої "природної релігії", яку проповідували просвітителі XVIII століття. Зокрема, Локка можна розглядати як на родоначальника просвітницької літератури XVIII століття. Подібно гуманізму і протестантизму, і просвітництво в різних країнах отримувало місцевий і національний характер. Загальноєвропейське значення у XVIII столітті отримала французька просвітницька література в особі Вольтера, Монтеск'є, Руссо, Дідро та інших письменників-«енциклопедистів». Їх загальна риса – панування раціоналізму, який направив свою критику у Франції на питання політичного і соціального характеру, тоді як німецькі просвітителі цієї епохи були більш зайняті вирішенням питань релігійних і моральних. Основним прагненням просвітництва було знайти шляхом діяльності людського розуму природні принципи людського життя (природна релігія, природне право, природний порядок економічного життя фізіократів і т. п.). З точки зору таких розумних і природних початків піддавалися критиці всі історично сформовані і фактично існуючі форми і відносини (позитивна релігія, позитивне право і т. п.). Під впливом ідей просвітництва зроблені були і реформи, які повинні були перебудувати все суспільне життя (освічений абсолютизм і Велика французька революція). На початку XIX століття просвітництво викликало проти себе реакцію, яка, з одного боку, була поверненням до старого теологічному світогляду, з іншого - зверненням до вивчення історичної діяльності, яка була у великій зневазі в ідеологів XVIII століття.

Просвітництво в Україні. В українському просвітництві вирізняють два періоди: раннє (кінець XVII – початок XVIII століття) і зріле (високе, друга половина XVIII століття). Важливу роль у поширенні просвітницьких ідей на теренах України відігравала Києво-Могилянська академія, що служила до середини XVIII століття одним із головних постачальників кадрів освічених людей не тільки для України, а й Росії та південних слов’ян.

Представники українського раннього просвітництва боролися за секуляризацію церкви і підпорядкування її державі, виступали за розвиток науки, культури та прогресивні реформи в суспільному житті, за широку світську освіту. Найвидатніші представники – Феофан Прокопович (1681-1736), Яків Андрійович Маркович (1696-1770), Степан Прибилович (р. н. невідомий – п. бл. 1726), Гавриїл Бужинський (1680-1731), Теофіл Кролик (р. н. невідомий – п. 1732), Сильвестр Кулябка (1704-1761), Василь Стефанович (1697-1773), Станіслав Кохановський (перша половина XVIII століття), Давид Скалуба (перша половина XVIII століття).

Просвітництво в Україні другої половини XVIII століття – це якісно новий етап у розвитку української філософської думки. Він характеризується поширенням ідей класичного західноєвропейського просвітництва, а також утвердженням в Україні двох типів ідеології просвітництва:

1) ідеології дворянського просвітництва, що виражала інтереси міщан, та сил, зацікавлених в розвитку освіти і науки, техніки. Це – науково-освітній напрям;

2) етико-гуманістичного напряму як виразу протесту широких мас проти феодально-кріпосницького гноблення.

Своєрідність українського просвітництва полягає в тому, що тут ще не було середнього класу – носія ідей просвітництва в Європі, а тому українські просвітники – це ліберально-різночинна інтелігенція, об’єднана вірою в перетворюючу силу освіти. Критикуючи існуючий суспільний лад, вони вимагали пом’якшення експлуатації селян, раціоналізації сільськогосподарського і промислового виробництва, звільнення селян із кріпацтва, демократизації суспільства. У своїх маєтках просвітники організовували гуртки вчених, де обмірковували ідеї суспільного прогресу. Члени «Попівської академії» (на хуторі Попівка; нині село Залізняк Сумського району Сумської області) в маєтку Олександра Паліцина вивчали твори французьких просвітників. Тут виникла ідея створення Харківського університету, який здійснив 1805 році член гуртка Василь Каразін. Подібний гурток діяв у маєтку В. Пасенка в Кременчуці. Серед гуртківців глибоким інтересом до природничих наук виділявся, осібно, В. Каразін, який дбав про впровадження їхніх досягнень у життя. Серед просвітників-випускників Києво-Могилянської академії – були літератори, перекладачі, публіцисти, зокрема Микола Мотоніс (р. н. невідомий – п. 1787), Василь Рубан (1742 – 1795), Г. Политика (1723 або 1725 -1784), Яків Козелеський.

Вершиною розвитку української просвітницької думки XVIII століття є творчість видатного українського просвітника, філософа, педагога, поета Григорія Сковороди (1722-1794), який вчився в Києво-Могилянській академії упродовж 1738-1741 і 1744-1750 років, слухав університетські курси в Угорщині, Австрії, Польщі, Німеччині, Італії, володів латиною, грецькою, німецькою, гебрайською мовами. Сучасник Жан-Жак Руссо і Дені Дідро, Готхольда-Ефраїма Лессінга і Йогана-Готфріда Гердера, він глибоко сприйняв дух тогочасного просвітництва, світлу віру у всемогутність людського розуму, в неминучість торжества правди й справедливості. Прикметним моментом філософської антропології Григорія Сковороди є перенесення центру уваги зі сфери споживання і споживацьких інтересів у сферу продуктивної діяльності, праці, настійне проведення думки, що головним у людському житті є не споживання, а праця, висунення й обґрунтування ідей, що справді людським способом життя є «сродна» праця, яка є водночас і потреба, і вища насолода. Висунення ідеалу суспільства, де кожен працює за своїми здібностями і де праця виступає як перша потреба й вища насолода, для XVIII століття було важливим досягненням філософської думки.

Географічне поширення

Європа

P.S. Зображення - П. Баку. Портрет Вольтера у палаці пруського короля Фрідріха Великого.