національний музей
тараса шевченка

укр рус eng

Річ Посполита

Назва

Річ Посполита

Довідка

Офіційна назва ранньомодерної монархії, створеної шляхом об’єднання в єдину державу Королівства Польського і Великого князівства Литовського. Існувала після укладення Люблінської унії 1569 року до третього поділу Польщі (1795 рік). У різні періоди існування охоплювала частини території сучасних Литви, Білорусії, Польщі, України, Латвії, Росії, Молдови, Словаччини, Естонії. Площа найбільшого територіального розширення 1619 року становила приблизно 990 тисяч кв.км із населенням близько 10 мільйонів осіб. Склад населення був строкатим; етнічне походження: поляки, русини (українці й білоруси), литовці, німці, татари, євреї та інші; релігійна приналежність – католики, православні, греко-католики, протестанти (лютерани, кальвіністи), мусульмани, іудеї. Суспільство мало традиційний для тогочасних європейських країн поділ на три основні стани: шляхетський, міщанський і селянський, з-поміж яких шляхта займала домінуюче становище, зосередивши у своїх руках привілеї і владу в країні. Усупереч традиційному сприйняттю історії Речі Посполитої ця держава не була суто польською державою (не охоплювала всіх польських етнічних земель, польські землі не становили більшої частини території країни, поляки не творили більшість населення, серед монархів більшість складали не поляки).

Передумови створення Речі Посполитої були закладені під час Кревської унії 1385 року, але її положення, умови наступних унійних договорів не були реалізовані (до 1569 року унія між Королівством Польським і Великим князівством Литовським мала персонально-династичний характер: цими державами правили представники литовської династії Ягеллонів). У середині XVI століття збіг зовнішніх (невдала війна Великого князівства Литовського з Російською державою за Прибалтику) і внутрішніх чинників (прагнення литовського боярства до емансипації, модернізація устрою Великого князівства Литовського, відсутність спадкоємців у тогочасного короля польського і великого князя литовського Сигізмунда ІІ Августа) обумовив остаточне об’єднання Королівства Польського і Великого князівства Литовського в єдину державу.

Унія обговорювалася на коронних вальних (загальних) сеймах 1550-х – 1560-х років. На сеймі 1569 року, після складних переговорів, литовська делегація, виступаючи за збереження лише персональної унії, пробувала зірвати домовленості й 1 березня – 7 червня залишила вальний сейм. Остаточно до згоди вдалося дійти під тиском короля польського і великого князя литовського Сигізмунда ІІ Августа, який, керуючись нібито історико-правовими аргументами, видав привілеї про включення до складу Королівства Польського литовських провінцій – Підляшшя (5 березня), Волині (26 травня), Київщини та Брацлавщини (6 червня) – на умовах гарантування їм певної мовно-правової автономії (збереження територіального устрою, земських урядів та інституцій, судових і адміністративних органів, юридичної системи на підставі Литовського статуту, використання староукраїнської мови в публічній і правовій сфері, право набуття місцевих урядів земських лише тутешніми мешканцями). Дотримання такої відособленості Підляського, Волинського, Київського та Брацлавського воєводства і, відповідно, збереження звичного способу життя для їхніх мешканців обумовили відсутність з боку останніх якогось серйозного спротиву інкорпорації цих земель до складу Королівства Польського.

1 липня 1569 року було складено присягу на Люблінську унію 1569 року, що означало створення єдиної соборної держави із правителем (королем), якого обиратимуть спільно мешканці Королівства Польського і Великого князівства Литовського на території Королівства Польського та коронуватимуть у Кракові (див. Люблінська унія).

ХVI століття стало періодом найбільшого піднесення польських земель, а особливо з моменту створення Речі Посполитої. Загальноєвропейські економічні зрушення, пов'язані із розвитком товарно-грошових відносин, викликали тут складання фільварково-панщинної системи господарства, заснованої на великому земельному володінні і панщинній селянській праці. Ця система зміцнила економічні і політичні позиції шляхти, посилила позаекономічну залежність та політичне безправ'я селянства. Політичний розвиток країни визначався зростанням боротьби короля, магнатів, і шляхетських угрупувань за владу. Поступово помітними ставали переваги магнатів, у тому числі полонізованих українських, які зосереджували в своїх руках величезні земельні володіння, і одночасне послаблення королівської влади. Зі смертю Сигізмунда Августа (1548 – 1572) ягеллонська династія припинилася. Цим скористалась шляхта, обравши на престол Генріха Валуа (1573 – 1574) - представника французької королівської династії (майбутнього короля Генріха III), який на її вимоги затвердив «Генріхові артикули», що підтвердили усі привілеї і права шляхти, навіть дозволивши їй виступати із зброєю проти короля. Устрій, що склався у  XVI столітті, отримав назву «шляхетської демократії».

Станова демократія створювала грунт для поширення анархії і свавілля різних шляхетських угрупувань, які вели боротьбу за владу. Тільки найбільш освічені поляки (Анджей Фрич Моджевський та інші) бачили небезпеку послаблення королівської влади і розповзання шляхетської анархії, їм вдалось обрати королем семиградського князя Стефана Баторія (1576 – 1586). Але наступний король зі шведської династії Вазів Сигізмунд III Ваза (1587 – 1632) виконував волю магнатських угрупувань. У XVIII столітті серед значної частини шляхти і міщан поширилися ідеї реформації. Ці ідеї зродили у Речі Посполитій радикальні форми протестантизму у вигляді діяльності громад «польських братів» або аріан, які висували програму соціальної рівності й скасування феодальних відносин. Контрреформація і наступ католицизму, особливо діяльність єзуїтів, поступово повернули провідні ідейні позиції костелу у польському суспільстві і навіть дозволили поширити впливи на схід, де панува­ло православ'я. В 1596 році у Бресті була схвалена церковна унія, що утворила на українських і білоруських землях греко-католицьку церкву, підпорядковану Римському Престолу (див. Берестейська унія 1596 року).

Зовнішня політика Речі Посполитої була ціл­ком звернута на схід, в той час як на заході зростали апетити німецьких родів. Недалекоглядний Сигізмунд III Ваза дозволив утвердитись у Пруссії родині Гогенцоллернів. На сході Річ Посполита зіткнулась із зростаючими впливами Московської держави. Протягом XVI століття відбулось 6 тривалих війн між суперниками за прибалтійські землі, з яких найбільш виснажливою була Лівонська війна 1558 - 1583 років. У боротьбі за Прибалтику Річ Посполита зустріла нового противника - Швецію. На початку XVII століття польські війська здобули декілька перемог над шведами, активно втручались у справи Московії під час так званого «смутного часу». У XVII столітті внутрішнє і зовнішнє становище Речі Посполитої погіршилось. Королі з династії Вазів - Владислав IV Ваза (1632 - 1648), Ян II Казимир (1648 - 1668), а потім і «власні» володарі Михайло Вишневецький (1669 - 1673), Ян III Собеський (1674 - 1696) були змушені підпорядковуватись різним магнатським угрупуванням і партіям, які виступаючи під гаслами збереження «золотої вольності» використовували право одноголосності при прийнятті рішень у сеймі («ліберум вето») і право створення конфедерацій (союзів) проти короля. Військові успіхи Яна Собеського у боротьбі з Туреччиною зміцнили авторитет короля, який, однак, виявився недостатнім для посилен­ня королівської влади. За правління короля саксонської династії Веттинів Фрідріха Августа І (1697 - 1733) внутрішня боротьба досягла апогею.

На внутрішньому розвиткові Речі Посполитої згубно відбились зовнішньополітичні події. Тридцятилітня війна 1618 – 1648 років за гегемонію в Європі зміцнила позиції Франції і Швеції. На південному сході Річ Посполита змушена була постійно стримувати експансію Османської імперії, на сході тривали сутички з Московським царством за Смоленщину, на півночі довелось поступитись Інфляндією на користь шведів. У 1648 році вибухла національно-визвольна війна українського народу під проводом Богдана Хмельницького 1648 – 1657 років, яка різко послабила військові можливості Речі Посполитої. Після Переяславської угоди 1654 року Богдана Хмельницького з московським царем розпочались війни Речі Посполитої з об'єднаними силами Гетьманщини і Московії. У 1655 році польські землі були окуповані шведами, а Ян Казимир втік у Сілезію. Боротьбу з окупанта­ми очолив гетьман Стефан Чарнецький, якому вдало­ся витіснити шведів у Помор'я. Скориставшиь послаблення Речі Посполитої, бранденбурзький правитель Фрідріх Вільгельм оголосив про відокремлення Пруссії від Речі Посполитої. Польсько-шведська війна завершилась миром в Оліві (1660 рік). Московсько-польська війна завершилась Андрусівським перемир'ям 1667 року, за яким українські землі були поділені між Річчю Посполитою і Московською державою. Польсько-московське зближення, спрямоване проти Туреччини, знайшло вияв у підписанні «Вічного миру» 1686 року - Гримултовських трактатів.

У 1672 році розпочався тридцятирічний період війн з Туреччиною. Видатну роль в них зіграв король і полководець Ян II Собеський, котрий здобув чимало перемог над турецькими військами, з яких найславнішою була битва в 1683 році під Віднем. Новий польський король Фрідріх Август І втягнув країну у Північну війну 1700 – 1721 років проти Швеції. Шведські війська опанувавши значну частину польських земель, сприяли обранню на трон молодого магната Станіслава Лещинського. Тільки розгром шведської армії у Полтавській битві 1709 року змусив їх залишити польські землі. Натомість значно зросли могутність і впливи Московії, Пруссії, а на півдні - монархії Габсбургів.

З середини XVIII століття у польські землі активно проникали ідеї Просвітництва, які породжували тенденції до суспільних реформ. За часів Фрідріха Августа ІІ (Август ІІІ) (1733 – 1763) знову посилилась боротьба магнатських угрупувань. Табір Чарториських прагнув перетворити Річ Посполиту у сильну аристократичну державу, розраховуючи на підтримку Російської імперії. Йому протистояв табір Потоцьких, котрий намагався зберегти магнатську олігархію, орієнтуючись на Пруссію. Після смерті Августа III при сприянні російської імператриці Катерини II польським королем було обрано прихильника реформ Станіслава Августа Понятовського (1764 - 1795). Він почав здійснювати реформи в адміністрації, фінансах, освіті. Ці заходи короля викликали незадоволення магнатів, котрі під керівництвом Кароля Станіслава Радзивілла і за підтримкою Росії утворили антикоролівську конфедерацію у Радомі (1767 рік). Відкрите втручання Росії у польські справи, підтримка православних «дисидентів» викликали утворення в місті Бар (на Поділлі) нової шляхетської конфедерації, що спиралась на підтримку Австрії і Франції (див. Барська конфедерація 1768 року). Терен Речі Посполитої перетворився в арену гострої боротьби протилежних угрупувань, підтримуваних європейськими державами. У цих умовах пропозиція прусського короля Фрідріха II про поділ польських земель знайшла сприятливий грунт, і в 1772 році Пруссія, Австрія і Росія підписали трактат про поділ польських земель, за яким у Речі Посполитої були забрані Помор'є, Куяви, частина Великопольщі, Малопольща і Галичина, східна Білорусія. У 1773 – 1792 роках королю і прибічникам реформ вдалось здійснити ряд суттєвих змін, що зміцнювали державу. Чотирирічний сейм (1788 – 1792) за ініціативою групи патріотичних реформаторів, очолюваних Гуго Коллонтаєм, ухвалив 3 травня 1791 року Конституцію, яка запроваджувала конституційну монархію, особисті свободи і рівні права усім громадянам. У відповідь на це консервативні шляхетські кола утворили в 1792 році Тарговицьку конфедерацію і закликали на допомогу російську армію. Втручання сусідів привело до другого поділу Польщі, затвердженого сеймом у місті Гродно 1793 року. Від Речі Посполитої відійшли вся Великопольща і частина Мазовії, всі українські й білоруські землі. Відповіддю на другий поділ стало визвольне повстання, яке очолив військовий інженер Тадеуш Костюшко. Патріотична шляхта, міщани і певна частина селянства спочатку домоглись успіхів, але незабаром були розгромлені російською (Олександр Суворов) і прусською арміями. Після придушення повстання у 1795 році Росія, Австрія і Прусія здійснили третій поділ Польщі, після чого вона припинила державне існування. Переважна більшість польських земель опинилась під владою Пруссії, яка здійснювала на цих землях політику колонізації і онімечування. Австрія утворила на захоплених землях Королівство Галичини і Лодомерії, яке складалось з української і польської частин. Під владою Росії опинилися переважно непольські етнічні землі, на яких основну масу землевласників складала польська шляхта і магнати.

Польську державу XVI - XVIII століть називають також І або шляхетською Річчю Посполитою. Відроджена у 1918 році Польща взяла офіційну назву Річпосполита Полска (з 1919 року); у публіцистиці її також іноді називають II Річ Посполита. За Конституцією 1952 року Польща мала назву Полска Річпосполита Людова (Польська Народна Республіка); з початком демократичних перетворень кін. 1980-х років було повернуто назву Річпосполита Полска (Польська Республіка), яку деякі публіцисти почали іменувати Третьою Річпосполитою. 

Географічне поширення

Річ Посполита (частини території сучасних Польщі, Литви, Білорусії, України, Латвії, Росії, Молдови, Словаччини, Естонії)