національний музей
тараса шевченка

укр рус eng

Федералізм

Назва 

Федералізм

Довідка

Федералізм – державно-правова думка/система/рух, спрямовані на утворення союзних держав – федерацій, які є формою інтеграції близьких географічно, споріднених історично й культурно та зв’язаних іншими інтересами країн в одне ціле при збереженні самоуправління й державного статусу складових частин.

Деякі унітарні, зокрема багатонаціональні держави намагаються завдяки федералізму уникнути роздроблення та зберегти єдність. Це супроводжується творенням самоуправних складових державних одиниць за національними ознаками.

Податок модерного федералізму датують 1787 роком – роком утворення Сполучених Штатів Америки. Найстаршою з існуючих федерацій є Швейцарія, яка виникла у середньовіччі з окремих держав-кантонів через конфедеративний союз до сучасної федеральної держави.

Держави-члени федерації об’єднуються на рівних правах, а прерогативи і влада спільної держави та її членів визначені та гарантуються конституцією. Функцією федерації є децентралізація політичної системи й деконцентрація влади. Федералізм становить вищу форму автономії (автономізму). Самодержавні структури та імперські концепції заперечують федералізм, а демократичні системи, зокрема республіканські та ліберально-конституційні доктрини, сприяють йому.

Федералізм в Україні до ХІХ століття. Федеральні ознаки і тенденцію до союзної держави виявляла, на думку українського історика Миколи Костомарова, Київська Русь, що була союзом земель (князівств). Однак цей процес не звершився через татарське завоювання та перевагу на півночі іншого державного ладу – централізації влади й унітарної держави. Василь Ключевський визначав Київську Русь не як політичний федералізм, а як генеалогічну, побудовану на спорідненні правителів. Німецький історик Ґеорґ фон Равх називає її «Fürstenfoederation». З українських істориків права Ростислав Лащенко і Микола Чубатий погоджуються з М. Костомаровим, що київський союз князівств мав ознаки федерації.

Статус українських земель у складі Польської чи Литовської держав також не можна вважати федеративним з тієї причини, що «руський» їх компонент там ніколи не набирав рівного статусу з іншими. Могли бути зародки федералізму в концепції Івана Виговського та підписаній ним Гадяцькій угоді (1658 рік), але це не вийшло за початкову стадію планування.

Федералізм в Україні у ХІХ столітті. Модерна федералістська думка розвивається на Україні й у Росії на початку ХІХ століття. Серед декабристів лише Товариство Об’єднаних Слов’ян підносило ідею федерації для слов’янських народів, однак без надання федеральних прав Україні. Російські слов’янофіли зовсім відкидали федералізм, бо їхнім ідеалом була сильна влада російського «земсько-народного царя-самодержця» як запорука захисту усіх слов’ян проти неслов’янського світу.

На противагу до російській концепції українське слов’янофільство, репрезентоване Кирило-Мефодіївським братством, основою своєї програми помістило ідею федерації слов’янських народів, рівних і вільних, з республіканським і демократичним ладом. Братство передбачало для України центральне місце у слов’янскій федерації («Книги битія українського народу»). Серед кирило-мефодіївців найвиразнішим представником  федералізму був Микола Костомаров. На той час ці ідеї не мали значного поширення, але згодом вони надихали інших політичних мислителів і діячів.

Деякі російські ліберальні й революційні кола середини ХІХ століття також вважали федералізм ключем до розв’язання багатьох проблем царської самодержавної Росії. Зокрема Олександр Герцен (статті в журналі «Колокол»)проголошував ідеї федералізму, включаючи право України на автономію у новій російській федерації чи навіть на відокремлення. Федералістами були професор Казанського Університету Афанасій Шапов, письменники і публіцисти Микола Огарьов та Микола Чернишевський; останній розглядав федералізм як союз рівних «держав-племен», базований на самоуправлінні. Анархічний федералізм відстоював серед росіян Михайло Бакунін.

Передовим теоретиком федералізму в Україні й Росії був Михайло Драгоманов, що органічно продовжував головні ідеї Кирило-Мефодіївського товариства. Його думки перегукувалися з російськими лібералами-федералістами, але його концепція федералізмі була глибша і краще науково обґрунтована. У політичному федералізмі (на противагу до економічному федералізму П’єра Прудона) М. Драгоманов вбачав найкращу розв’язку національного питання Росії й Австрії, як також найкращу форму демократії. Підвалини федералізму він вбачав у самоврядуванні громад і ширших областей (земель), які об’єднуються у «вільний союз-спілку» на основі сучасних принципів конституціоналізму і представницьких органів на різних щаблях, а централізм, навіть республіканський та парламентарний, на його думку, чужий справжньому федералізму. Ідеал політичного федералізму Михайла Драгоманова реалізується у досягненні децентралізації і відбюрократизування держави «знизу вгору» при повному визнанні самоуправних одиниць. Спільним державним органом федерації має бути двопалатна дума, що репрезентує все населення та національні держави. Практично на сучасному йому етапі Драгоманов сприяв земському рухові й міському самоуправлінню (автономія міст), що мало привести російське політичне життя до федерації.

В основу федералізму Драгоманова покладена «вільна громада» (звідси назва — громадівство) і вільні договірні взаємини між громадами і землями. В одному зі своїх проектів, беручи до уваги економічно-географічний критерій, він поділив Росію на 20 складових автономних земель; у тому числі чотири на українських землях (Поліська, Київська, Одеська, Харківська). Драгоманов розробив для Галичини федералістську концепцію, яка базувалася б на прикоронних краях Австрії.

У женевському журналі «Громада» Сергій Подолинський з’ясовував свої федералістичні погляди, виходячи з драгоманівської «громади», яка представляє найповнішу демократію. Україна, за Подолинським, мала становити федеративну республіку вільнооб’єднаних громад, яка, в свою чергу, може увійти до світової федерації. Складові частини держави (громади) ухвалюють самі для себе обов’язкові норми у всіх справах, а спільна «рада громад» є радше арбітром у випадку конфліктів між ними. Не тільки законодавча і виконавча влада мали бути децентралізовані, а й судівництво. Спільними органами федерації мали бути федеральна поліція, військовий штаб, статистичне управління і деякі відомства спільного економічного планування й управління.

Зв’язок з Т. Г. Шевченком

В основі ідеології Кирило-Мефодіївського братства лежав федералізм.

Географічне поширення

Увесь світ.

 

В. Маркусь. Федералізм// Енциклопедія українознавства. Словникова частина (ЕУ-II). — Париж, Нью-Йорк, 1980. — Т. 9. (із незначними змінами)