національний музей
тараса шевченка

укр рус eng

Куліш Пантелеймон Олександрович

Прізвище, ім'я, по-батькові

Куліш Пантелеймон Олександрович

Роки життя (за новим стилем)

8 серпня 1819 – 14 лютого 1897

Діяльність

Український письменник, етнограф, фольклорист, історик, критик, перекладач, видавець.

Обсяг досягнень. Якщо іноземець – зв'язок з Україною

Перший україномовний історичний роман «Чорна Рада» (1846 р.) У романі автор відтворив відомі історичні події — чорну раду у Ніжині, яка відбулася 1663 року.

В кінці 1850-их років уклав першу фонетичну абетку для української мови, в якій не було церковнослов'янських літер ѣ та ы, з'явилася літера g (на позначення ґ).

Двотомна збірка фольклорно-історичних і етнографічних матеріалів «Записки о Южной Руси».

Власник друкарні в Петербурзі ( де друкувались твори Т. Шевченка, М.Вовчка та ін.).

Коротка біографія

Народився в містечку Воронеж, Глухівського повіту Чернігівської губернії (тепер Шосткинський район Сумської області). Батько Олександр Андрійович походив зі старовинного старшинського козацького роду, мати Катерина донька козацького сотника Івана Гладкого. Про свої перші свідомі роки життя і навчання Пантелеймон Куліш розкаже в повістях «История Ульяны Терентьевны» (1852), «Феклуша» (1856) і «Яков Яковлевич» (1852). Та першим його літературним твором була оповідка «Циган».

Навчався в Новгород-Сіверській гімназії, потім декілька років слухав лекції у Київському університеті св. Володимира, але продовжити навчання тут йому не вдалося тому, що не було документів, що б підтверджували його дворянське походження.

Працював викладачем в Луцькому дворянському училищі. В цей час він пише російською мовою історичний роман «Михайло Чарнышенко…», віршовану історичну хроніку «Україна» і оповідання-ідилію «Орися». Пантелеймон Куліш перебував неодноразово (1843, 1844, 1856) на тривалій гостині в маєтку Міхала Грабовського, Олександрівка. Згодом Куліш працює в Києві, у Рівному, в 1845  переїжджає до Петербурга, де працює старшим вчителем гімназії і лектором російської мови для іноземних слухачів.

У 1847 році Петербурзька Академія наук відряджає Куліша в Західну Європу для вивчення слов'янських мов, історії, культури та мистецтва.

Одружився Пантлеймон Куліш у 1847 році з Олександрою Михайлівною Білозерською (українська письменниця – Ганна Барвінок).

У зимку 1845 року відвідував зібрання Кирило-Мефодіївського братства (таємної політичної, антикріпосницької організації), що працювала в Києві при університеті. Саме за цю діяльність його арештують у Варшаві і повернуть до Петербурга, три місяці його допитують у III відділі, але довести його приналежність до організації не вдалося. Незважаючи на це, вирок був винесений: «Учителя 5-ої С.-Петербурзької гімназії 9-го класу Куліша, який хоча й не належав до цього товариства, але був у дружніх зв'язках із усіма його учасниками й виношував надзвичайні думки про вигадану важливість України, вмістивши навіть у надрукованих ним творах багато двозначних місць, що могли вселяти в малоросів думки про право їх на окреме існування від імперії, — заточити в Олексіївський равелін на чотири місяці й потім відправити на службу у Вологду…». Та завдяки клопотанням впливових друзів покарання було замінене на двохмісячне ув'язнення у відділення військового шпиталю, а звідти відправили на заслання в Тулу, де він провів три роки. Куліш пише тут «Историю Бориса Годунова и Дмитрия Самозванца», історичний роман «Северяки», який згодом з'явиться друком під назвою «Алексей Однорог», автобіографічний роман у віршах «Евгений Онегин нашего времени», роман «Петр Иванович Березин и его семейство, или Люди, решившиеся во что бы то ни стало быть счастливыми», вивчає європейські мови, осягає «механіку» романного мислення. В Тулі Куліш отримує  посаду у канцелярії губернатора, а згодом почав редагувати неофіційну частину «Тульских губернских ведомостей».

Повернувшись до Петербурга йому було заборонено деякий час друкуватись, але під криптонімом «Микола М.» він публікує російські повісті і двотомні «Записки о жизни Николая Васильевича Гоголя». Та найбільшим своїм творчим успіхом Пантелеймон Куліш вважав двотомну збірку фольклорно-історичних і етнографічних матеріалів «Записки о Южной Руси» (1856 — 1857).

Збірка була написана «кулішівкою» — придуманим Кулішем першим українським фонетичним правописом, який згодом прислужився і для друку «Кобзаря» 1860 року, і для журналу «Основа». Творчо багатим і успішним був для Куліша 1857 рік. Виходить «Чорна рада», український буквар і читанка — «Граматка», «Народні оповідання» Марка Вовчка, які він відредагував і опублікував, відкривається власна друкарня. В  1861 році в «Основі» друкуються «Історичні оповіданя», «Хмельнищина», «Виговщина».

В  1862 році  Куліш укладає свою першу поетичну збірку «Досвітки. Думи і поеми», що виходить у Петербурзі — якраз перед появою в 1863 році валуєвського циркуляра, яким царське самодержавство обмежило друкування українською мовою, та львівські журнали «Вечерниці» і «Мета» публікують його прозу, поезію, статті.

На схилі літ Пантелеймон Куліш оселяється на хуторі Мотронівка поблизу Борзни Чернігівської губернії. Тут господарює, творить, зокрема, укладає із своїх російськомовних статей і україномовних художніх творів збірку «Хуторская философия и удаленная от света поэзия», яку після появи друком 1879 року цензура забороняє і вилучає з продажу. Куліш звертає  погляд до Галичини, куди він посилає свою «Крашанку русинам і полякам на Великдень 1882 року» в надії залучити до спільної культурницької діяльності українських і польських інтелігентів. Він багато перекладає, особливо Шекспіра, Гете, Байрона.

Пантелеймон Куліш помер 14 лютого 1897 року на своєму хуторі Мотронівка.

Місця де перебував, працював, зв'язок з Україною

ВороніжНовгород-Сіверський, Київ, ЛуцькРівне, Санкт-Петербург, Москва, Тула, Варшава, село Олександрівка Кіровоградська область Україна, хутір Мотронівка Борзнянський район Чернігівська область Україна.

Зв'язок з Т. Г. Шевченком

Познайомились Пантелеймон Куліш та Тарас Шевченко 1843 року в Києві. Вони обоє цікавились української історією, були прихильниками розвитку української культури. Досліджуючи історію козаччини, вони вирушили до Києво-Межигірського монастиря (зберігся рисунок Шевченка «Києво-Межигірський монастир» 1843 року). Та, як виявилось, між ними була глибока соціальна прірва, тому що вони вихідці з різних прошарків і на одні і ті ж речі дивились по різному. «Це ніби зійшовся низовий козак курінник з городовим козаком-казмазинником…» визнавав і сам Куліш. Коли Шевченко вирішив видавати серію офортів «Живописна Україна» то мав бажання залучити до опису офортів і Куліша, але той спершу проігнорував лист-прохання, а потім відверто зневажив ним (існує версія, що сам Куліш хотів створити щось подібне, але Шевченко його випередив).

Багато часу Куліш і Шевченко проводили у колі Кирило-Мефодіївського братства. Хоча, членами товариства не були, та їх приваблювали ідеї та починання братчиків. Саме за зв'язок з антимонархічною організацією і Куліша, і Шевченка відправлять у заслання, але міра покарання для обох буде зовсім не однаковою.

Після 10-річного заслання Шевченко повернеться до Петербурга. В цей же час там мешкає і Куліш, веде досить активну суспільну діяльність. У 1858 – 1859 роках починає організовуватись українська громада в Петербурзі. Талановиті, ініціативні вихідці з України: письменники, поети, історики етнографи з метою розвитку та підйому української культури в Російській імперії починаю писати та видавати україномовну пресу: альманахи та журнали «Основа», «Хата». Де серед творів інших письменників друкуються і останні Шевченкові. Куліш у якого була власна друкарня видає для недільних шкіл України «Букварь Южнорусский» складений Шевченком, книжки-метелеки «Катерина», «Гайдамаки», «Псалми Давидові» та інші, тому співпраця Куліша з Шевченком була вигідна обом.

Висловлювання про діяча  відомих дослідників культури та науки.

«Наділений великим талантом, але ще більшою амбіцією., Куліш протягом свого довгого життя  переходив найрізноманітніші зміни, топтав найрізноманітніші сліди, виступав у найрізноманітніших ролях і полишив по собі багату літературну спадщину, в якій обік цінного, було багато схибленого, багато суперечностей..»  Іван Франко.