національний музей
тараса шевченка

укр рус eng

Гребінка Євген Павлович

Прізвище, ім’я, по-батькові

Гребінка Євген Павлович

Роки життя

2 лютого 1812 – 15 грудня 1848

Діяльність

Український та російський поет, прозаїк, найвизначніший український байкар першої половини ХІХ століття. Автор повістей, романів та оповідань російською мовою.

У його російській прозі, байках українською мовою, поезії українською та російською мовами визначальне місце посідає  українська тематика. У ліричних поезіях Гребінки переважає літературна течія фольклорного романтизму.

У ліро-епічних поезіях, романах і повістях поєднував романтичний та реалістичний напрямки. Звідси поряд із романтичним  інтересом до рідної української історії, родинних переказів, герої яких овіяні моральною величчю, – зазначення в авторських примітках історичних джерел, з яких узято той чи інший епізод, в дусі натуральної школи реалізму – детальний опис почуттів, страждань від наруги над патріотизмом чи коханням, фізіології тортур, яких зазнавали ватажки українських національно-визвольних рухів.

Обсяг досягнень

Увійшов в історію літератури як найвидатніший український байкар І половини ХІХ століття. Урізноманітнив форми викладу байок, увівши монологічні («Цап», «Пшениця», «Школяр Денис») і діалогічні («Ячмінь»). Місцем дії його байок є Україна, вона вгадується не лише за пейзажем, але й за колоритом характерів.

Байкар показав моральну вищість безправного і беззахисного українського народу над його визискувачами («Будяк та Коноплиночка»); утвердив віру в неминучу перемогу достойних, добрих і талановитих над заздрісниками та наклепниками(«Лебідь і Гуси»: «Хіба оцей біляк вас з глузду звів? – / Один гусак загомонів. – / чого ви, братця, так баньки повитріщали?/ Ми попелясті всі, а він один між нас/ Своє пиндючить пір’я біле!/…/ Обмазали кругом, і галас трохи стих;/ А Лебідь плись на дно – і випурнув як сніг».; «Сонце да Хмари»: «А Сонце вище піднялось і Хмари ті позолотило»).

Мораль в кінці його байок висловлюється  коротко, частіше як узагальнення  життєвого досвіду, ніж як дидактична настанова: заможниий чоловік, що нажив добро важкою працею, витрачаючи статки на дружбу з паном, в’яне, мов «рожа» стає посміховищем для односельців, «А проклятущий Хміль, як рута, зеленів» («Рожа да хміль»); «Як тільки пан із паном зазмагався, / Дивись – у мужиків чуприни вже тріщать» («Школяр Денис»); «Оті прямії колоски/Зовсім пустісінькі, ростуть на ниві даром;/ Котрі ж поклякнули –  то Божа благодать,/ Їх гне зерно, вони нас мусять годувать» («Ячмінь»).

Викриваючи здирство місцевого й повітового панства, байкар подає мораль у формі дошкульних народних дотепів: «І м’ясо розідрать суддям на рівні часті,/ Лисичці ж ратиці оддать». Ці вислови завдяки яскравій образності, узятій переважно з життя українського села, та влучності сьогодні сприймаються як народні приказки і прислів’я.

У деяких байках розвивав фабули Івана Крилова, але переносив на український грунт і цілком оригінально опрацьовував сюжети: «Рибалка» – «Крестьяне и Река», «Ведмежий суд» – «Крестьянин и Овца», «Грішник» – «Троеженец».

Байки Гребінки стали багатим джерелом нових стійких словосполучень, близьких до фразеологізмів («Ведмежий суд» – несправедливе рішення»). В одній з його найдовершеніших байок «Рибалка» дія відбувається біля річки Оржиці, на узбережжі якої розташувався рідний хутір Гребінки неподалік від Пирятина на Полтавщині. Новаторським є введення образу оповідача, через який автор висловлює своє ставлення до зображуваних подій і до центрального індивідуалізованого образу Рибалки.

Проведена заміна окремих дійових осіб стосовно першовзірця Крилова, введені нові побутові картини, зокрема, виряджання Рибалки в дорогу. Оригінальність композиції Гребінчиних байок у тім, що основній частині передує поширена, але вмотивована експозиція, в якій у гротескових формах висміюється «народ письменний» – «бундючне панство провінційне» з його зневажливим ставленням до рідної сторони і рабським захопленням всім чужоземним.

У байках Гребінки переакцентовано мораль наслідуваних байок Крилова, увиразнена ідейна спрямованість і комічне начало. Гребінка ввів в українську літературу криловський різностопний ямб з вільним розташуванням рим. Цей розмір використовував і його продовжувач Леонід Глібов. 

Автор ліричної поезії «Очи черные» (місце створення – село Рудка на Чернігівщині), що була покладена на вальсову музику зросійщеним німцем Флоріаном Германом і стала одним з найвідоміших романсів у світі: «Очи черные, очи страстные,/ Очи жгучие и прекрасные. / Как люблю я вас, как боюсь я вас./ Знать,  увидел вас/ я в недобрый час.// Ох недаром вы глубины/ темней!/ Вижу траур в вас по душе моей,/ Вижу пламя в вас я победное:/ Сожжено на нем сердце бедное».

Високоосвічений письменник дворянського походження став творцем тексту класичного «циганського» романсу на три куплети, в яких і безодня пристрасті, і всевладність долі осяяні справжнім коханням, хай і нерозділеним: «Но не грустен я, не печален я,/ Утешительна мне судьба моя./ Все, что лучшего в жизни Бог/ дал нам,/ В жертву отдал я огневым/ глазам!»

Виданий окремою книжкою повний переклад «Полтави», визначений самим Гребінкою як «вільний» (С.-Пб., 1836), став творчим імпульсом для Миколи Гоголя, автора «Вечеров на хуторе близ Диканьки» і «Тараса Бульбы». Данина бурлескній традиції у переспіві обернулася простакуватістю стилю й порушенням героїко-романтичної тональності оригіналу. У прозовій збірці «Рассказы пирятинца» (1837) виявив тонку спостережливість за флорою і фауною України, розробив на українському грунті мисливську тему, проаналізував психологію вправного мисливця, для якого полювання через недостатність вольового самоконтролю може перетворитися на пристрасть,   порушив питання права людей на особисте щастя не зважаючи на станову нерівність (оповідання «Двойник), що на той час було значним кроком в оновленні й демократизації суспільної свідомості.

Не виступаючи проти існуючого суспільного ладу, показав самогубство закоханих кріпаків – жертв поміщицької сваволі колишнього дрібного урядовця, що завдяки великодушності знайомого дворянина досяг вищого суспільного статусу, а потім узявся переслідувати свого благодійника (оповідання «Кулик»).

Біографія

Народився на хуторі Убіжище Пирятинського повіту Полтавської губернії, тепер село Мар’янівка Гребінківського району Полтавської області у сім’ї дворянина, відставного штаб-ротмістра Павла Івановича Гребінки. Мати - Надія Іванівна походила зі славетного козацького роду Чайковських (родинні перекази про це лягли в основу роману «Чайковський»). Початкову освіту здобув удома. У серпні 1825 зарахований до четвертого класу Ніжинської гімназії вищих наук князя Безбородька, у якій навчався одночасно з Миколою Гоголем, Олександром Афанасьєвим-Чужбинським, Нестором Кукольником. Закінчив її у 1831 зі ступенем дійсного студента.

Навчаючись у гімназії, писав перші ліричні поезії російською мовою, українські байки, почав перекладати українською поему «Полтава» Пушкіна (перша глава опублікована в журналі «Московский телеграф», 1831, № 17, ст. 128 – 129; 2-га і 3-тя – у другій книзі альманаху «Утренняя звезда», Харків, 1833, поряд із Гребінчиними байками «Будяк та Коноплиночка (Приказка)», «Пшениця (Стихотворение)»).

Поетичні твори Гребінки гімназійних років не відзначалися оригінальністю: в них відчутне наслідування тогочасної романтичної поезії, зокрема Олександра Пушкіна. Перша друкована  поезія Гребінки – балада «Рогдаев пир» –  опублікована в «Украинском альманахе» (Харків, 1831), який видавав Ізмаїл Срезневський.

Після закінчення  гімназії повертається до Убіжища, записує українські пісні з мелодіями для викладача Ніжинської гімназії Кулжинського, цікавиться творами Левка Боровиковського, Опанаса Шпигоцького, пише українські балади, романтичну лірику (його перший український романтичний ліричний вірш «Човен» у 1834 надрукований у збірці його байок).

У 1831–1833 служив у 3-тьому Малоросійському козачому полку. Подав у відставку і на початку 1834 переїхав до Петербурга, який виявився, за його словами, «колониею образованных малороссиян». Тут побачила світ збірка байок Гребінки «Малороссийские приказки» українською мовою з присвятою: «Добрым моим землякам и любителям малороссийского слова» (С.-Пб., 1834), яка принесла йому літературну славу.

У байках очевидна реалістична сатирична основа, виблискує легкий гумор – тонко підмічена народна дотепність, широко використовуються алегорії з українського фольклору, зокрема, казок і приказок («Ячмінь», «Ведмежий суд»), із повсякденного народного життя («Сонце та хмари», «Горобці та вишня», «Верша і болото», «Рожа да хміль» «Вовк і Огонь»), підкреслюються здоровий глузд і моральна вищість простого народу над бундючним панством, полярність інтересів поміщика і селянина-трудівника, в алегорично-абстрактній формі порушується проблема найнебезпечнішого зрадника в рідному середовищі («Гай та сокири»).

Завдяки землякам влаштовується з 1 лютого 1834 чиновником Комісії духовних училищ при Синоді. З перших днів перебування у Петербурзі зав’язує знайомства з Пушкіним, Криловим, Сошенком, Тургенєвим, Брюлловим, Жуковським, Маркевичем, Мокрицьким. Відвідує літературні салони. Влаштовує літературні вечори вдома, де приймає земляків-українців: Кукольника, Прокоповича, Мокрицького, Афанасьєва-Чужбинського і Шевченка; російських письменників, літературних критиків, видавців. Друкується у виданні Кукольника «Картины русской живописи», в «Осеннем вечере», «Сыне Отечества», «Современнике», «Библиотеке для чтения», «Литературной газете», «Отечественных записках», «Литературных прибавлениях» к «Русскому инвалиду».

До появи друком «Малороссийских приказок» в його художньо-естетичних поглядах та епістолярії зустрічаються елементи теорії офіційної народності (захоплено пише рідним про «владыку обширной России» Миколу Першого, підносить схвалену цим царем драму Кукольника «Рука Всевышнего отечество спасла», висловлює різко негативне ставлення до антимонархічного «Философского письма» Чаадаєва, до написання Пушкіним «Истории Пугачева»).

У 1836 друкує окремою книгою повний переспів поеми Пушкіна «Полтава» українською мовою. Починає писати прозу малих жанрів. Видає збірку своїх оповідань «Рассказы пирятинца» (журнал «Общеполезных сведений» , С.-Пб., 1837). Публікує ліричний вірш-роздум про покликання і суспільну роль митця «Украинский бард» (Литературное прибавление к «Русскому инвалиду»,1837, №49, ст. 481 - 482), починає друкувати уривки  історичної балади «Богдан» в «Современнике» (С.-Пб., 1839. - Т.14. - ст.137 - 141; 1840. - Т. 17. - ст. 126 - 128). Повністю поема «Богдан. Сцены из жизни  малороссийского гетмана Зиновия Хмельницкого» видана в 1843-му (Библиотека для чтения. т .16, 1843. №11.- ст. 126 - 128).

З кінця 1830-х домовляється з Краєвським про видання українською мовою чотирьох «Литературных прибавлений» до «Отечественных записок». Особисто, а також через Квітку-Основ’яненка звертається до Котляревського, Гулака-Артемовського, Боровиковського, Афанасьєва-Чужбинського надсилати твори для видання. З цензурних причин Гребінці вдалося видати лише альманах «Ластівка»  (1841), до якого увійшли твори Котляревського, Квітки-Основ’яненка, Боровиковського, Забіли, Шевченка, добірка українських народних пісень, два напівбелетристичні нариси самого укладача: передмова «Так собі, до земляків» і післямова «До зобачення», написані у формі бурлескної стилізації, позначені споглядально-консервативним характером у трактуванні принципу народності, Гребінчині байки «Дядько на дзвониці», «Хлопці», романтична лірична поезія 1840 року  «Українська мелодія (Ні, мамо, не можна нелюба любить)».

З 1838 до кінця життя – викладач російської словесності, в окремі періоди – і  природознавства – у Дворянському полку, Другому кадетському корпусі та інших військово-навчальних закладах. У 1842-му відвідує рідний хутір Убіжище, де знайомиться з Марією Василівною Ростенберг, закохується в неї, але дідусь нареченої не дає згоди на одруження. Щоб якось заспокоїти вражене серце, поет написав пісню «Очи черные, очи страстные…» («Черные очи»// «Литературная газета», 1843. - №3), яка згодом стала відомим романсом. А через два роки він одружився з коханою.

Сюжетна лінія автобіографічного роману «Чайковський» теж має щасливий фінал. 19 травня 1843 року Гребінка разом із сестрою Людмилою і Шевченком вирушає в подорож із Петербурга Білоруським трактом в Україну, де має намір провести відпустку. У Харкові  відвідує Квітку-Основ’яненка, зустрічається з поетами-романтиками харківської школи, які гуртувалися довкола «Запорожской старины» Срезневського, бере участь в укладанні альманаху «Молодик» на 1844 рік.

У його прозовій і поетичній творчості в цей час переважає українська  історична тематика і шевченківські мотиви. Прозова спадщина Гребінки представлена повістями: «Кулик» (1840, опублікована в альманасі «Утренняя заря на 1841 год»), у якій розповідається про долю кріпаків-жертв поміщицької сваволі, «Записки студента» (1837), де відображені спогади автора про гімназійні роки, «Нежинский полковник Золотаренко» (1843), в якій висвітлюється історичний період у добі Хмельницького після приєднання України до Росії, «Приключения синей ассигнации»; романами «Чайковський», в якому висвітлюється доба Гетьманщини, взаємини гетьманців із Запорозьким кошем («Отечественные записки», 1843), «Доктор», присвячений темі «маленької» людини в жорстокому суспільстві («Отечественные записки», 1844); рядом фізіологічних нарисів: «Петербургская сторона», написаний після знайомства з П.Кулішем (Физиология Петербурга, 1845), «Провинциал в Петербурге». Физиологические заметки(«Финский вестник», 1846), «Хвастун»(«Финский вестник», 1847).

У 1847 році відкрив у селі Рудці Лубенського повіту на Полтавщині училище для селянських дітей. З 1846-го починає видавати зібрання своїх прозових творів. До кінця 1848 вийшло 8 томів. Захворівши на сухоти, помер у Петербурзі 15 грудня 1848 році. Тіло його перевезли в Убіжище й поховали.

Місця де перебував, працював, зв’язок з Україною (географічний  чинник)

Село Мар’янівка Полтавськоі області (колишній хутір Убіжище), річка Оржиця (до 1825), місто Пирятин, місто Ніжин (до 1831), село Рудка на Чернігівщині, Чернігів (травень 1843), Ніжин, Пирятин, Убіжище, село Мойсівка Пирятинського повіту Полтавської губернії, тепер Драбівського р-ну Черкаської області (червень 1843), Харків (1843).

Зв’язок з Т. Г. Шевченком

Із Шевченком познайомився у другій половині 1836 року в Петербурзі через Сошенка й Мокрицького; відразу відчув у юнакові талант. Запрошував поета на літературні вечори у свій дім, де він мав змогу ознайомитися з творами Котляревського, харківських романтиків, поезіями Гребінки, збірками народних пісень Цертелєва, Максимовича, «Історією Малої Росії» Бантиша-Каменського та «Історією Русів».

У 1837 Гребінка разом з Шевченком під Петербургом в Гатчині збирали поезію та прозу для «Ластівки». Тут 24 листопада 1837 року написаний один з чотирьох Шевченкових ліричних віршів під назвою «Думка»: «Тяжко-важко в світі жити…».

У 1838 році Шевченко передав Гребінці для альманаху «Ластівка» п’ять своїх поезій. Так, у «Ластівці» (1841) надруковані: балада «Причинна» (1837), дві ліричні мініатюри жанру «Думка» («Тече вода в синє море…», 1838; «Вітре буйний, вітре буйний…»), що своїми народнопісенними образами сирітства на чужині, житейського моря перегукуються з віршем Гребінки «Човен»; «На вічну пам’ять Котляревському» (1838), перший розділ поеми «Гайдамаки».

Гребінка став літературним редактором першого Шевченкового «Кобзаря» (1840), в якому надруковано 8 поезій, розташованих не  за хронологічним порядком, 7 березня подав збірку до цензурного комітету і за один день провів через цензуру.

Відкривається «Кобзар» віршем «Думи мої, думи мої», який перегукується образом народного співця-кобзаря з єдиною ілюстрацією до книги на фронтиспісі «Кобзар з хлопчиком-поводирем» Василя Штернберга. До збірки увійшов вірш «Перебендя», присвячений Гребінці. Центральний образ співця-кобзаря має багато спільного з «бандуристом» – ліричним героєм «Украинского барда» Гребінки, але між ними – ряд суттєвих відмінностей. Сивий бандурист спочатку задовольняє веселими піснями забаганки української юрби, а потім сумовито і самозаглиблено співає про самозречену боротьбу і страту ворогами історичного героя України Наливайка: «То им метелицу звучит,/ То про гетманские походы/ Красноречиво говорит». Гребінчин бандурист вперше з’являється на тлі побутової обстановки, хоча й дуже вбогої: «Под тенью липы, перед дверью/ Избушки дряхлой и простой/…/».

Хоча листування між Гребінкою й Шевченком не виявлено, жодних згадок про Гребінку нема ні в щоденнику, ні в листуванні Шевченка, але їхня літературна спадщина свідчить, що вони глибоко шанували один одного до кінця життя і підтримували творчий діалог.

До 5 розділів роману «Чайковський» (1843) Ггребінка узяв епіграфи з поезії Шевченка, зазначивши прізвище автора. Перевидаючи роман у 1848-му, зберіг Шевченкові рядки, знявши лише прізвище. Це був перший підцензурний перегук із поезією засланого Шевченка.

У повісті «Близнецы» Шевченка є посилання на образ, вжитий Гребінкою в оповіданні «Кулик»: «…шел затяжной дождь, или, как назвал его покойный Гребенка, ехидный, сиречь мелкий и продолжительный».

Висловлювання про діяча відомих дослідників культури та науки (з позицій сучасників та сьогодення

Микола Костомаров у статті «Обзор сочинений, писанных на малороссийском языке» (1842) про збірку байок Гребінки «Малороссийские приказки» писав: «Его «Приказки» всегда прочтутся с наслаждением: автор явился в них не пародистом, не насмешником над малороссийской народностью и словом, но малороссийским баснописцем и превосходно показал способность малороссийского языка к апологическим сочинениям»).

Значення байкарської спадщини Гребінки оцінив Іван Франко: «Як байкопис займає Гребінка перше місце в нашім письменстві».