національний музей
тараса шевченка

укр рус eng

Шевченко і світова література: ідейний прорив 1978 року

Шевченко і світова література: ідейний прорив 1978 року

Сергій Грабовський

 «Абсолютне» людське страждання нічим і ніким не впокоєне, не «приспане» і не пом’якшене жодним соціальним чи естетичним обезболюванням, заговорило в ньому і через нього. Заговорило те, що мовчало століттями і навіть тисячоліттями, те, про що на різного роду мистецько-духовних олімпах лише невиразно здогадувалися... З Шевченка заговорили цілі соціальні материки, ледь намічені на елітарних культурологічних картах, велетенські, доти не знані масиви людського горя, вперше залунав на повну силу той трагічний супровід світової історії, що його так довго не чула чи не хотіла чути культура, усамітнена на своїх «чарівних горах».

Так писав у присвяченій Шевченкові статті у далекому вже 1978 році молодий тоді літературознавець і культуролог Вадим Скуратівський. Стаття «Шевченко в контексті світової літератури», опублікована в журналі «Всесвіт», сьогодні, на жаль, напівзабута; вона з того часу тільки один раз була передрукована — у книзі В.Скуратівського «Історія і культура» (К., 1996), а тим часом ця інтелектуальна розвідка становить далеко не тільки історичний чи академічний інтерес. Стаття містить узагальнення не лише літературно-культурологічного, а й світоглядно-філософського характеру і відкриває перед сучасним шевченкознавством нові обшири.

• Отже: Вадим Скуратівський стверджував, що до ХІХ століття вся світова література була явищем елітарним, навіть тоді, коли начебто вела мову про народні низи, про їхнє життя, радикально відмінне від життя елітарних та середніх прошарків населення. На думку автора, це була «проблема не тільки естетична, а й буттєва: велика література фатальним, хоч соціологічно зрозумілим чином розминалася з великими життєвими масивами, обходила їх. Народно-масове буття, демографічне, господарче і, зрештою, духовне підґрунтя буття загальнонаціонального, не було представлене в знаках мистецтва, не «озвучувалося» художньо. Навіть його найтрагічніші і довготривалі зсуви і зміщення, які лихоманили весь суспільний організм, залишалися десь на околицях мистецької свідомості, в кращому випадку глухо відлунювалися в ній». І далі: «А тим часом культура брала в народу — свідомо й несвідомо — і брала немало. Так, в усій літературі Нового часу відчутне карнавальне бродіння — вже невиразна пам’ять про народні свята з їх особливими дійствами і мовою, пам’ять, віднайдена і досліджена М. М.Бахтіним. А чим би був класицизм без багатовікового почуття вірності васала своєму сюзеренові — етичної основи середньовіччя; просвітництво без здорового народного глузду — свого головного світоглядного тла; романтизм — без фольклору, без народних повір’їв, що проростають у міфопоетичні безодні; а критичний реалізм — без одвічної народної опозиційності до неправедної державності, до містифікованих і спотворених міжлюдських відносин?». Але висока культура тільки зрідка сходила до «низів», до «пекла», щоби зразу знову піднятися на горішні свої щаблі, наполягає Скуратівський. І відзначає: «Один із найбільших парадоксів в історії культури полягає в тому, що навіть у тих украй рідкісних випадках, коли після міріадів перешкод вчорашній раб усе ж таки здобував право літературного голосу (завдяки своїй унікальній обдарованості, «щедротам» меценатів і т. д.), його голос був усього-на-всього слабким відлунням елітарної культури».

• Власне, у цій статті маємо конкретизацію тих засадничих проблем, над якими тоді працювали філософи «Київської школи», яка, на думку «компетентних органів», вважалася «ревізіоністською» і «засміченою націоналістами»: взаємовідношення людини і світу, усвідомлення соціальними суб’єктами свого призначення, визначення ідей та ідеалів буття людини, пізнання дійсності та свободи дії тощо. Причому В. Скуратівський порушує та прагне окреслити розв’язання цих проблем у тій філософсько-есеїстичній стилістиці, яка була притаманна тогочасній євроатлантичній гуманістичній філософії і рішуче відрізнялася від догматичного радянського діамату й істмату: «Інерція панівної культури, тягар її формальних «конвенцій» (від метрики до словника) гнули додолу плебейську «мислячу тростину», одразу ж заглушали її і без того несміливе нарікання, робили з неї дудку для різних ідеологічних оркестрів, що ними керували імперські та федеральні капельмейстери. Така література була... підмінена німотою мас, німотою, що прикидалася голосом. Насправді ж ця німота закінчилася лише появою «Кобзаря» (йдеться не спеціально про його видання 1840 року, а про поетичну систему українського генія). Саме Шевченко вперше в історії (і не літератури, а людства) порушив цю тисячолітню німоту, саме через нього вперше прохопилася словом, а не лише криком, сама зазвучала, як казали середньовічні теологи, «субстанція пекла», його моторошна, наскрізь пропечена стражданням «речовина». Тут не Орфей спустився в пекло — тут раптово заспівало, затужило в повний голос усе його каміння, усі його стіни й склепіння». І далі: «Нe знак наблизився до явища і покрив його, знак, замислений і опрацьований у найкращих інтелектуальних та естетичних лабораторіях: саме явище, ні на крихту не змінюючи своєї сутності, не поступаючись своєю онтологічною природою, стало знаком, заговорило саме про себе. Таке буває лише у великих космогонічних міфах, у грандіозних світоглядних першосистемах».

• Варто звернути особливу увагу на протиставлення «класового Олімпу» та «пекла антагоністичного світу»: йдеться про категорії універсальні, які включають, з одного боку, радянську номенклатуру та сучасну олігархію, з другого боку — зеків ҐУЛАҐу та напіврабів у копанках Донбасу... А на додачу національне у розмислах автора не є просто формою; вселюдське і національно-українське тут виступають у тісній сув’язі. Не випадково Вадим Скуратівський уникає термінів «буржуазний», «буржуазія», натомість ведучи мову про «панівні класи», «елітарну культуру», «суспільні верхи», яким протистоять не пролетарі, а «низи», «плебеї», «пригноблені», «раби». І не випадково носіями негативних конотацій по всьому тексту виступають «імперії» та «федерації», тобто бездушні «великі» соціально-історичні суб’єкти, які протистоять не тільки людській особистості, а й окремим націям. Пафос В. Скуратівського звернений не тільки проти минулого, а й проти радянського сьогодення, проти імперського («федеративного») гноблення України як країни й українця як свідомого своєї гідності індивіда.

• І, як підсумок сказаного, Вадим Скуратівський окреслює світоглядне і культурно-історичне значення творчості Шевченка: «В Шевченка, ніби перебиваючи одна одну, заговорили всі, доти безмовні складові народної стихії, національні (скажімо в «Гайдамаках») і загальнолюдські («пізньопетербурзька» лірика), етнічно й історично виокремлені і рішуче універсальні. В «Кобзарі» поспішало «означуватися» те, що впродовж століть внаслідок зрозумілих соціальних причин при всій своїй патетичності не могло художньо та ідеологічно оформитися, віднайти свій світоглядний та естетичний регістр... Шевченківський «болезапис», абсолютна і трагічна «синхронізація» страждання і його художнього закріплення з необхідністю вели поета за ту рису, що на ній, острахнувшись, зупинилися, наприклад, навіть Гойя або Лакло, зупинилися перед тими найглибшими таїнами людського буття, що їх зважилися передати лише найсміливіші з письменників XX століття». І продовжує: «По суті, саме з Шевченка (зрозуміло, у світоглядному, а не вузько історико-генетичному плані) розпочинається довгий і драматичний процес планетарної демократизації світової літератури, повсюдне оновлення її етосу, її героїчні намагання щонайбільш переконливо розповісти про всі «мертві доми», всі гекатомби нової і новітньої історії, про весь її трагічний «баланс»... «Кобзар» — один із перших взірців такого по-справжньому олюдненого мистецтва».

• Стаття Вадима Скуратівського, написана для офіційної преси, цілком могла би бути і самвидавівською — там циркулювали схожі на неї тексти, можливо, дещо радикальніші у політичному сенсі. Загалом же це були вільні від автоцензури розмисли вільної людини про посутні проблеми творчості Шевченка. Отож не випадково партійні структури й «компетентні органи» блискавично відреагували на публікацію: Вадим Скуратівський негайно втратив роботу у «Всесвіті», а невдовзі Дмитра Павличка на посаді головного редактора журналу замінив лояльний Віталій Коротич. Журнал почав «сходити на пси» і відновив свою суспільну роль тільки в часи перебудови.

• З того часу вийшли друком значущі шевченкознавчі розвідки Івана Дзюби, Оксани Забужко, Євгена Сверстюка і того ж Вадима Скуратівського. Але не варто забувати і написаного у статті «Шевченко в контексті світової літератури» про поета, що був «больовою точкою тогочасного світу» і чиїми вустами «заговорило те, що мовчало століттями і навіть тисячоліттями».

Сергій ГРАБОВСЬКИЙ