національний музей
тараса шевченка

укр рус eng

Автопортрет (Л. Ушкалов. Моя Шевченківська енциклопедія)

АВТОПОРТРЕТ

Мабуть, я ніколи не малював би автопортретів, навіть якби став художником. Надто вже перебіжною виглядає для мене моя батьківщина під назвою «тіло». Шевченкова улюблениця Марко Вовчок, коли їй було всього шістнадцять, писала своєму нареченому Опанасові Марковичу: «Чи бачив ти, як тіні набігають на горби після полудня? — Мені здається, всі думки в мене також одна за одною минають швидко-швидко, не встигаєш за ними стежити». Так і я не встигаю стежити за плинністю свого тіла. Я просто розсипаюсь на сотні «я» і часом, дивлячись у дзеркало, думаю: «Господи, невже оце о любила моя матуся?» Може, це тому, що я живу переважно у світі книжок, а значить, у світі літер — цих загадкових ієрогліфів буття. Буття не має для мене тієї предметності, що так чарує око митця. А от Шевченко дуже любив малювати автопортрети. Уже ледь не перша його робота олійними фарбами, що припадає на початок 1840 року, — автопортрет. А свій останній автопортрет поет намалює за кілька місяців до смерті. Навіть у неозорих азійських пустелях Шевченко примудрявся малювати сам себе. Його сердечний приятель Броніслав Залеський згадував, як одного разу поет малював свій портрет, дивлячись у відро з водою, бо іншого дзеркала тут не було. Понад три десятки автопортретів... На них поет постає перед нами то як юний піднесений романтик, то як солдат, що дивиться на хлопчину-казаха, котрий грається з кішкою, то як стомлений життям бородатий чоловік, то в мужицькому вбранні... Хоч який же мужик буде носити у вусі кульчик? А на знаменитому автопортреті 1860 року під смушевою шапкою — кульчик. Щó це? Амулет, який носили запорожці... Особливо поет любив малювати себе в стилі обожнюваного ним Рембрандта. Пам’ятаєте автопортрет зі свічкою? Справжня барокова рембрандтівська світлотінь, коли несила збагнути, звідкіля струмує те світло, що ніби вириває образ поета з обіймів пітьми. Зрештою, як писав Залеський, Шевченко у своїх малярських роботах завжди шукав «сильного, ба навіть фантастичного освітлення, на взір голландського майстра». А ось іще один автопортрет: берег моря, вітрильник на задньому плані, а берегом стрімко йде чоловік — через плече сумка, в руках вигадлива патериця з головкою, за плечима майорить на вітрі щось схоже на театральну накидку, на ногах — химерні боти, на голові — ще химерніший капелюх... Словом, маскарад у стилі Рембрандта. Але головне — цей чоловік голий-голісінький, чи, як казав сам поет, «à la naturel», з ретельно виписаними м’язами ніг, геніталіями. Такий собі Адам у райських кýщах... Може, навіть Шевченкова сепія «Апостол Петро» є не чим іншим, як автопортретом. Писав же поетові восени 1856 року той-таки Залеський, мов, я не раз говорив своїм племінникам, що «в мене є старий друг, схожий на святого Петра, який дуже любить дітей, — вони дивляться на знайомий тобі образ апостола й питають мене: коли ж приїде твій друг?» Я вже не кажу про Шевченкову поезію, прозу чи щоденник, названий на французький лад «журналом». Це теж автопортрети, тільки словесні... Звідки ж оця Шевченкова пристрасть до автопортретів? Звичайний нарцисизм? Можливо. Дещо від нарцисизму в психіці поета, поза сумнівом, було. Згадаймо хоч би такі характерні для нього блискавичні зміни настрою чи вже ідеалізацію когось, яка з часом може запросто обернутись на тотальне заперечення. Зрештою, хіба Фройд не казав: той, хто не має в собі ані дрібочки нарцисизму, не має влади й не викликає довіри? Та мені здається, що справа тут не лише в індивідуальній психології поета. Його пильне вдивляння в самого себе можна трактувати й інакше. Скажімо, як прояв української вдачі. Недаром же галицький гегельянець Клим Ганкевич у книзі «Grundzüge der slavischen Philosophie»2, яка побачила світ усього через кілька років після того, як поета не стало, писав: для українця «найвищою проблемою людського мислення... досі залишається успадковане від греків гасло пізнай себе». Може, так воно і є. Хтозна. Принаймні мені одразу ж приходить на пам’ять та обставина, що наш великий мислитель Сковорода, протоптуючи власну стежину осягнення реальності, розпочав свою філософську творчість діалогом «Нарцис». Кажуть, це була перша пам’ятка оригінальної філософської думки в східних слов’ян. А її магістральна ідея така: Бог — у твоєму серці. Вдивляючись у себе, у свою «внутрішню людину», ти пізнаєш Абсолютне, а отже, починаєш любити Його, бо сáме пізнання породжує любов: «Любов — це донька Софії». Майже так, як стверджував колись Шевченків улюбленець Овідій у «Науці любові»: «Ignoti nulla cupido»3. Може, про щось таке й думав Шевченко, коли малював картину «Нарцис та німфа Ехо». І дуже символічно, що свою останню поезію «Чи не покинуть нам, небого...» уже тремтячою рукою поет напише за десять днів до смерті на пробному відбитку офорта автопортрета 1860 року.

2 «Основні риси слов’янської філософії» (нім.).

3 «До невідомого не тягне» (лат.).

Леонід Ушкалов