національний музей
тараса шевченка

укр рус eng

Дмитро Стецько. Живопис.

21 березня о 17:00 в Національному музеї Тараса Шевченка відбулось відкриття рестроспективної виставки живопису Дмитра Стецька.

В січні цього року не стало справді визначного творця Дмитра Стецька, за півроку до того пішла у небуття і його дружина – мистецтвознавець Віра Стецько. Цей нерозривний за життя дует для Тернополя та України в цілому стали легендарними культурно-мистецькими постатями останніх сорока років національної історії.

Появу мистецької постаті Дмитра Стецька у конкретний історичний час та в конкретному середовищі можна витлумачити як духовно-культурним кліматом в Україні 1970-1980-х років, так і екзистенційною та інтелектуальною реакцією мистця на тогочасну герметизацію національного духу.

Уродженець села Полонна, що розташоване на пограниччі Лемківщини і Бойківщини (тепер – територія Польщі), Дмитро Стецько відчув гостроту історичного часу в самій серцевині родинного болю. Недомовленість, натяк, нашарування і «знімання» фарбових (смислових) шарів, ефект симультанності чи палімпсесту були наслідком великої та багатолітньої практики в пошуках себе як суб’єкта в механіці «жорен життя».

Естетична свідомість Дмитра Стецька формувалась в історичній перспективі процвітання і загнивання радянської України, повернення до етнічних коренів, загостреного відчуття національних поривів, духовних джерел та романтичних ідилій у дзеркалі нових морально-етичних викликів. Усе довелося пройти мистцеві, перш ніж налагодилася комунікація з соціальним, а відтак і духовним контекстом.

Водночас у його моделюванні метафоричного простору як місця здійснення певного знакового «дійства-ритуалу» вчувається і захоплення синестезією як базовим інструментарієм символізму.

Від статичного, за трактуванням жіночих образів близького до ренесансного «Материнства» (1979), мистець посилював сугестивність живописного мазка в більш складних за символістським форматом серіях «Гречаний мед» (1980), «Селянські фрески» (1983) та циклах історичних картин.

Від кінця 1980-х років малярська доктрина Дмитра Стецька стає ще більше поліфонічною. Мистець стає одним з лідерів національно-культурного піднесення, апелюючи до фундаментальних питань української духової генеалогії. Чимало зусиль він віддає експериментам з малярськими техніками, матеріалами, уважніше досліджує іконопис.

Твори 2000-х років суттєво розширили жанрово-тематичний спектр авторських пошуків. Задіюючи технологію рельєфного малярства, що в якійсь мірі імітувала фреску, художник ретельно опрацьовував кожен сантиметр полотна, картону чи дошки, «вписуючи» у поверхню свою сакралізовану чуттєвість.

Формально-образні відкриття початку 2000-х років відкрили широкий шлях для тематичної диференціації ціннісного імперативу Дмитра Стецька на дальшу перспективу. Від початку 2010-х років з’явився цілий ряд великоформатних картин з поглибленим авторефлексивним тлом. Повертаючись до концепту «перехрестя» і «післанництва» (теми картин 2015 року), Дмитро Стецько і після смерті продовжує відстоювати свої морально-етичні принципи, вносячи духовну домінанту в атмосферу суспільного життя сучасності в еквіваленті елітарної мистецької форми.