національний музей
тараса шевченка

укр рус eng

Слово про Шевченка

Слово про Шевченка

з нагоди 199-тої річниці від дня його народження

Томас Стернз Еліот писав, що більшість освічених людей пишаються своїми великими письменниками, хоча, можливо, ніколи їх і не читали. Вони пишаються ними так само, як і всім великим, що створила їхня країна.

Але за такої умови є загроза великої підміни. Сьогодні ми говоримо про життя в умовах гіперреальності, коли міккі-мауси й люди, живі птахи і птахи мальовані стають речами одного порядку, коли не відрізниш, та й не намагаєшся, коли випадкова смерть на вулиці більше не вражає, бо під впливом екранів у нас стерлося усвідомлення трагічності, як і доброго гумору, підміненого клозетом.

Люди вірять у рамки, які організовують світ речей, беруть собі на озброєння ці каркаси. Бо набагато легше прийняти готовий шаблон, ніж пройнятися його природою. Набагато легше назвати Шевченка геніальним, ніж прочитати Шевченка. Тільки проблема цієї гіперреальності в тім, що вона – декорація. Достатньо доторкнутися до стін – і вони розваляться, як дім із піску, але в тім домі живемо ми – реальні люди.

Наша культура радше приймає біографію, ніж естетику. Нас цікавить Леся Українка хвора на туберкульоз, а не авторка нової європейської драми, нас цікавить Тичина як той, хто продався системі, а не як найбільший поет-символіст слов’янського світу. І Шевченко нас цікавить як мученик. Ми любимо страждальців, бо українці – християнська держава з давньою традицією увінчання мученика. Ми любимо пригноблених, але аж ніяк не тріумфаторів. Проте страждання надихає на страждання, страсті святого – на самобичування грішного.

В особі Шевченка варто сфокусуватися на одному жестові, коли його стражденність стає лише іншою назвою великого тріумфу,  коли він постає тим самим переможцем, тим типом, який потрібен нашій ментальності для долання цілого параду підімперських комплексів. Бо справді здається неймовірною ситуація, коли провідний художник свого часу, якому замовляють портрети найбагатші люди імперії, визнаний поет, постійний учасник богемних тусівок і світських балів Тарас Шевченко цього всього зрікається, розвалює свій красивий світ. В очах друзів він виглядає як мінімум зрадником: у його визволенні з кріпацтва брала участь навіть царська сім’я, а він, пестунчик імперії, виступає проти патрона, імперія йому пропонує обійми, а він їй дає ляпаса. Тобто поет відмовляється від усіх особистих благ, свідомо накликає на себе немилість оточення. Але й перемагає – амбіції, затишок, спокій, зрештою, его.

Шевченко не був сліпим кобзарем і навіть не страждав щоночі над долею України. Він любив гучні компанії і мав багато жінок. Це була жива людина. Такі слова звучать у якійсь мірі абсурдно, бо говоримо про біографію. Але стереотипною залишається агіографічна модель зображення Шевченка (тобто в дусі змалювання святих), про що вже йшлося. Як вказує професор Ушкалов, найбільше поет любив ямайський ром, який розводив із чаєм. Також батько Тарас полюбляв джин, коньяк і пунш, пиво дорогих марок. Леонід Ушкалов зазначає: «15 жовтня 1857 року він [Шевченко] пише в щоденнику, що провів вечір у клубі, читаючи «Северную пчелу» й смакуючи ель — світле густе англійське пиво, а в повісті «Прогулка...» згадує коричневе англійське міцне пиво фірми Barclay and Perkins — напій, що його нелегко було дістати навіть у столичному Санкт–Петербурзі.  А з шампанських вин поетові, судячи з усього, найбільше смакувало «Вдова Кліко» — дорогий напій не лише аристократів і багатих буржуа, а й митців».  

А ще є останній період творчості Шевченка – після повернення з заслання, період триптиху «Доля», «Слава», «Муза», де поет зізнається, що все минуще – облудне. Де доля – не сестра і не мама, а недобра мачуха; де муза, поезія, як казав поет нашого часу Ігор Римарук,  – Медея, що вбиває дітей своїх; і де слава – не варта й краплі хмільного духу, який єдиний є розкішшю; і спокій із самотністю є розкішшю.

Багато Шевченкових автопортретів – це зображення старої людини в шапці й кожусі. Звиклий для нас образ. Але як це узгодити зі спогадами сучасників Шевченка, для яких він був франтом, одягався за модою, зображував себе на автопортретах із сережкою у вусі, навіть одного разу – голим? Шевченко свідомо будує міф, який проте геть не є незвичним. Україна початку і середини XIX століття – це, як пізніше висловився ще один поет – Євген Маланюк, «степова Еллада», куди інтенсивно їдуть за етнографічним та фольклорним матеріалом. То чи існує більш сучасний і місткий образ, ніж образ старого народного діда? Шевченко добре це розуміє. Він грає в цьому театрі, а ми й подосі думаємо, що то був Шевченко без маски, ми подосі впевнені, що аби стати українцем – достатньо вдягти вишиванку.

І коли відповідні структури добре затруть цей ретроградний образ, підправлять Шевченкові вуса, обмалюють калинами і соловейками, то й на портрети можна класти. Продукувати можна цей бал-маскарад. Але, де є надмір – там протидія, де гнилий пафос – там гостра сатира.

У моїй школі в кожному класі висіла ікона й портрет Тараса – старого діда в шапці смушевій, обвішаного рушниками. Ми приносили з собою змінне взуття для футболу чи на фізкультуру. На деяких перервах, коли не було чого робити, ми починали запеклу гру – кидалися цими кедами. І коли хтось ненавмисне збив портрет Шевченка, ми прибрали розбите скло й заклеїли скотчем розірваний посередині малюнок, ми почепили його назад на стіну, поправивши рушник. Ніхто й досі не помітив дефекту. Жодна перевірка, жоден директор, жодна довколишня зміна не помічає, як блистить скотч і що немає скла на портреті. Бо коли образ стає настільки типовим і всюдисущим, настільки затертим, то з’являється проблема звикання до декорацій, які підмінюють собою світ, що за ними. Ми не помічаємо речей, до яких звикли. Ми не помічаємо турботи батьків, їхнього старіння, повільного руйнування дороги, якою щодня йдемо, зсихання дерев. Так само починаємо не помічати штучних стін. Зашаблонення в ментальності призводить до стирання сутності.

Шевченко мусить ожити сьогодні. Й ожити через читання. У своєму столітті він здійснив революцію більшу, ніж вона можлива за допомогою народних мас і зброї. Це була революція в мові. У той час, коли вся імперська машина запевняє, що української мови нема, Шевченко цією мовою пише твори, які говорять голосніше за систему, що мала незмінно більше гучномовців.

Поетом керує мова. У часи, коли відчуває загрозу, вона вибирає фаворита-поета, через якого транслює себе. Шевченко оприявлює мову – живу,  таку, яка гуртує. Гуртує і гартує. Ту мову, якій ми завдячуємо нині, що маємо розкіш нею говорити.

Томас Стернз Еліот, із якого починалося це слово, казав, що великі поети ніколи не помирають. Це взагалі не люди, а парадигми, великі душі. Бо що може бути живішим за текст Шекспіра сьогодні, за образи Гомера: вони ведуть діалоги, із ними спілкується сучасник. Так і Шевченко.

Я надіюся, що поети мого часу не писатимуть про Шевченка так, як писали до цього. Я надіюся, що ми нарешті почнемо читати й усвідомлювати необхідність знищення стін коробки, у якій знаходимося. Я надіюся, що сто дев’яносто дев’ять  років – це достатньо, аби дозволити Шевченку вийти зі свого театру і нарешті заговорити. Голосно.

 

Мирослав Лаюк, поет, студент Києво-Могилянської академії