національний музей
тараса шевченка

укр рус eng

Сучасність і традиція

На виставці «Несподіваний Шевченко», відкритій в рамках проекту «Щеплення від стереотипів» на початку березня, Національний музей Тараса Шевченка представив портрети Тараса Григоровича ХІХ та ХХ століть, що довгий час не експонувалися. Після смерті й до сьогоднішнього дня в образотворчому мистецтві український митець поставав у різних образах: кобзаря, святого, пророка, революціонера-демократа, грецького філософа, вишуканого петербуржця. І це зрозуміло, адже творчість Тараса Шевченка, як і його особистість, завжди була невід’ємною частиною української культури. Шевченківські ідеї є нетлінними і будуть актуальними завжди, проте трактування образу Шевченка в кожен період історії відрізняється.

Отже, на виставці, що триває у Музеї, сучасні художники показали кожен «свого» Шевченка. Серед творів особливий резонанс у незначної кількості відвідувачів старшого покоління викликав «Пророк України» Миколи Прокопенка. Назва роботи, показ митця напівоголеного та у вінку, з гіперболізованими рисами обличчя – є бунтом проти нормативності, іронією, грою. Суб’єктивний погляд М. Прокопенка був розцінений старшим поколінням відвідувачів як виклик. Але сьогодні кожен має право на своє бачення, висловлення своїх думок. Твір художника можна віднести до прояву постмодернізму, появу якого спричинила боротьба з соцреалізмом, з заідеологізованим мистецтвом. Для постмодернізму в цілому характерно заперечення культурної спадщини, відмова від реалістичного відтворення дійсності, парадоксальність, свобода від клішованих смислів, а головна цінність – радикальна суб’єктивність, деформація образів. Крах раціоналізму, ідеалів минулих років змусив людину обернутися проти духовних надбань людства. Як зауважила мистецтвознавець Ольга Петрова, «сьогодні в мистецтві багато трагізму, відчаю, а нерідко навіть цинізму, глуму і сміху. Вони звільняють художника як від зовнішнього цензора, так і від обмежень в самому собі. Так свобода небезпечно наближається до вседозволеності». Тут можна згадати також вислів Іоана Павла ІІ: «Якщо у свободи немає мети, якщо вона не бажає знати морального закону, існуючого в душах людей, і прислухатися до голосу совісті, то вона обертається проти суспільства і всього людства». Мистецтво ж постмодернізму не зважає на моральність, не сприймає пафосу, стирає різницю між кітчем і мистецтвом. Ця виставка показує митця поза межами канону, а різноманітні трактування його образу, представлені на ній, є приводом і поштовхом до переосмислення і подальшої актуалізації постаті Тараса Шевченка.